20.21

— Ти вже все? — Я стукав у двері вбиральні. — Можна заходити?

— Май терпець, Горчуку, — буркнула Ліза. — Знаєш, як складно пісяти, коли хтось постійно тарабанить у двері?

Клацнувши замком, вона пропустила мене всередину.

— Маємо чекати, — кивнула на тумбочку, де лежав тест.

І як вона тільки тримається? Мене самого аж колотить!

— Це все я винна, — видихнула Ліза.

— Не говори дурниць!

Я хотів її обійняти, але вона вислизнула.

— Мені не варто було наполягати на незахищеному сексі.

— Ні, це мені варто було підняти свій зад і купити ті грьобані кондоми.

Ліза потерла пальцями скроні.

— Гей! — покликав я м'яко, і цього разу вона дозволила до себе доторкнутися. Я погладив її плечі: — Усе буде добре, чуєш? Ми впораємося.

— Легко тобі казати — не тобі ж народжувати.

— У мене… нема контраргументу на це, — чесно зізнався я.

Ліза сумно звела брови й надула губки. Останні ледь помітно тремтіли.

— Але я буду поруч! — запевнив її квапно. — Що б ти не вирішила, я буду поруч, і… Якщо ти вирішиш народжувати, я зроблю все, що має робити батько.

Щоправда, я гадки не маю, що він має робити. Мій брав участь хіба що в зачатті, але я не хотів би обмежуватися цим етапом.

— Господи! — пхекнувши, раптом як зареве Ліза. — Я не хочу бути мамою! Я не готова!

Вона кинулася до мене, і я міцно стис її в обіймах.

Моя сорочка мокла від Лізиних сліз, а серце стугоніло в грудях. Ліза плакала так гірко, що мені й самому защипало в носі.

Я глипнув поверх її голови на тест: дві смужки.

— Ми разом, — поцілував її маківку я. — Ми все подужаємо разом.