20.13

Дощ стишився під ранок, але не перестав. Дорогу розмило: земля стала місцями в'язкою, місцями слизькою — скрізь нестабільною.

Ми знайшли палиці для опори. Міцнішу я віддав Лізі, хоча, далебі, і моя була нівроку. Повільна хода давала можливість тримати рівновагу, однак коли мачкатий дощ знов перетворився на густий хлющ, видимість погіршилася.

Я щулився, напружуючи очі, щоб розгледіти підступні місця під ногами. Ліза йшла попереду, обираючи гожий шлях. Але варто їй було трохи забаритися — і сталася оказія: я врізався в неї, послизнувся, підбив її ноги своїми ногами, і ми обидва полетіли долі.

Я був по вуха в багнюці, у попереку пульсувало, по шкірі періщив дощ, але мене більше хвилювало те, як близько була Ліза. Вона впала на мене. Наші губи майже торкалися. Я відчував її дихання. Тепле, лагідне…

— Трясця, — вилаялася вона, отямившись, і спробувала встати.

Для цього сперлася ліктями, на що могла. І цим чимось виявилися мої ребра.

— А-а-ай! — протягнув я, бо Ліза борсалася, геть мене не жаліючи.

— Шо? Боляче?

— Ні, приємно, — процідив я крізь зуби.

Ліза спалахнула. Плюс одна ніякова ситуація до й без того вичерпного списку.

— Узагалі-то я не проти, коли так боляче, що аж приємно, — пояснив я здавлено, — але зараз не той випадок. Злізь із мене, будь ласка. Тільки!.. Дуже повільно.

— Вибач, вибач! — шепотіла Ліза, рухаючись тепер украй обережно.

Її погляд ковзнув моїм боком.

— Ти поранився… — Вона торкнулася вогкої тканини мого лонгсліва.

— Хіба? — Я не бачив нічого, крім багнюки.

Однак щойно спробував підвестися, відчув усе й навіть більше.

— Шляк би тебе трафив! — проричав я й знов бебехнувся на спину.

— Не рухайся, — командувала Ліза. — Я накладу пов'язку.

Вона дістала аптечку, продезінфікувала руки й заходилася обробляти рану.

— Ти де цьому навчилася? — дивувався її вправності.

— На курсі невідкладної допомоги, — вона скріпляла краї рани. — Мама сказала, що зайвим не буде.

— Яка в тебе розумна мама.

— Але лікую тебе я, — дорікнула Ліза, і я не стримав усмішки.

— І яка в мене розумна ти.

Її руки спинилися саме в мить, коли я второпав, що промовив «ти» й «у мене» в одному реченні. Без додатків. Та ще й, трясця, уголос — бодай би мені язика не мати!

— Я просто…

— Нічого, — продовжила накладати бинти Ліза.

— Це дійсно…

— Я дійсно розумна, знаю, — легко відказала вона й відрізала марлю. — Спробуй піднятися. Я буду твоєю опорою.

Я так і зробив, однак дорогою спирався вже не на Лізу, а на її палицю. Обмін ними зрівняв темп, і коли ми добрьохали до шпиталю, сіяла лише мжичка. Ліза пихтіла, кректала, проте не бідкалася.

— Отже, треба було травмуватися, щоб ти без вередувань по горах ходила? — вишкірявся я в приймальній лікарні.

Ліза наморщила ніс. Лікарка зробила те ж, тільки не грайливо, а з явною відразою до нашого занехаяного вигляду. Не мені було її засуджувати: багнюка стікала з мене як із псини повесні.

— Ми ходили на Петрос, — спробувала виправдатися Ліза.

Лікарка красномовно натягнула маску мало не до чола.