5.1

Я відійшла до вбиральні. Її, як з'ясувалося, геть не пам'ятала. Панянку в віддзеркаленні теж.

«Дещо хворобливе чортеня»? Гадаю, «чорт» все ж краще пасувало. Щось лихе, геть лихе на мене дивилося — хоч водою святою кропи!

Я набрала в рот ополіскувач і ганяла його з боку в бік, подумки повторюючи: «Більше. Ані. Краплинки».

Повернулася до кухні вмита й причесана. Тиміш там активно тарабанив по клавіатурі, та щойно я вмостилася поруч, припинив. Він поставив щось завантажуватися, згорнув вікно з кодом і відкрив текстовий файл. А тоді повернув ноутбук так, щоб я могла розгледіти текст.

— Це шлюбний договір, — відповів на мій насуплений погляд.

Той ураз став здивованим:

— Ви вже й договір склали?

— Не «ми», а «татко». Не знаю, чому ти дивуєшся. Для нього все, що після домовленості з батьками дівчини, — то формальності, які робляться за шаблоном. Диви!

Тиміш поправив окуляри й указав на «хрестик» замість імені в договорі:

— Поза сумнівом, форма ще з часів Захарового одруження. Пані «ікс» і пан «ігрек» — дуже зручно!

Те, що старші брати Тимоша й Злати побралися за домовленістю батьків, я знала. Однак ключове тут «батьків», обох. Дарина Іванівна не дозволила б одружити своїх синів силоміць. Ну, я була певна, що не дозволила б, але ж із Тимошем зараз відбувається саме це.

— Знайти-замінити, «Захар» і «Єва», — продемонстрував мені чудеса опрацювання документів Тиміш. — Знайти-замінити, «Павло» і «Наталя». Знайти-замінити, «Тимофій» і… «чортйогозна».

Останній «Enter» він натиснув так різко й звучно, що я смикнулася — зачепила склянку й облилася. Тиміш дав мені кухонний рушник.

— Вибач, — промимрила я, але Тиміш не зважив.

— Я навіть імені її не знаю! — Він із силою тер стіл паперовими серветками. — Від одного до десяти, наскільки ницо засватати сина, поставити його перед фактом і навіть не назвати імені майбутньої дружини?

— Двадцять. Двадцять сім. Чи тридцять?

Тиміш жбурнув грудку просяклих серветок у смітник і бухнувся на стілець:

— Ненавиджу!

— Тож... ти дізнався про це лише вчора?

— Наприкінці серпня.

— Серпня?! — витріщилася я. — А мені чому не сказав? І Злата мовчала…

— Вона не знала. Я гадав, то пусті балачки. Тато однаково не провернув би заручини за маминою спиною. Та, схоже, я зробив ставку не на того.

— Якось не віриться, що твоя мама могла пожертвувати тобою заради… А, власне, заради чого?

— Бізнесу, ясна річ. Не думав, що після стількох років батько знову скріплюватиме домовленості шлюбом. Чесне слово, — качав головою Тиміш, — двадцять перше сторіччя надворі!

— Але ж твоя мама…

— Моя мама хоче внуків, Лізо. Захар із Євою лікуються від непліддя, а Павло, як ти знаєш, залишив фіктивний шлюб фіктивним. От вона й вхопилася за нагоду заручити мене.

— Це лише здогадки. Вона ж не може дійсно вірити, що примусове женіння раптом перетвориться на справжнє.

— Чому ні? — знизав плечима Тиміш. — У Захара ж перетворилося. Вони з Євою теж знайомі не були, носами крутили. Єва в Захара якось лампою пошпурила — і нічого: зараз їх одне від одного й за вуха не відтягнеш.

— А Павло так і залишився байдужим, — хапалася за соломинку надії я.

— Не зовсім. У них із Наталею доволі теплі стосунки. Суто платонічні, так, але для мами це однаково не рахується. Павла ж бо взагалі жінки не цікавлять. Та й поза тим, як не крути, але з легкої батькової руки він таки знайшов собі пару.

— У них з Андрієм усе так серйозно?

— Цілком. Його родичі навіть приїздили до нас у Ясіню того літа. Проте це не дає мамі й примарної надії на онуків, тому вона втовкмачила собі в голову, що я теж обов'язково закохаюся в цю, так би мовити, наречену й у маминому домі нарешті знову тупотітимуть маленькі ніжки. Останнє — то цитата, якшо шо, — пояснив карикатурну зміну голосу Тиміш. — Я телефонував їй годину тому.

— Дурість якась! Це збіг, а не система. Тим паче твій батько аж ніяк не хотів підсобити Павлові з особистим життям.

— Тільки не допустити, щоби громадськість прознала, що його синочок ґей, — зголосився Тиміш. — Ма, певно, забула, який галас стояв після камінґ-ауту Павла. Вона його тоді грудьми затуляла. Стосик отаких папірців, — Тиміш кивнув на договір на екрані, — розірвала й кинула в комин.

— То що змінилося?

— Кажу ж, забула. Чи забила — не суть. Результат-то її влаштував. Павло погодився…

— Бо ваш батько пообіцяв оплатити йому консерваторію.

— Так, і забути оці свої «флейтист — це не професія». Братець переїхав до Львова, одружився з Наталею, якій теж той шлюб як дзюра в мості…

— А з її кузеном Павло зійшовся на правду… — Я починала бачити сенс у Тимошевих словах.

— І тепер для мами це романтична історія кохання, — качнув головою Тиміш. — Взаємність, адекватна рідня й соціальний захист — чого ще можна бажати, еге ж? Навіть для батька ця історія з хепі-ендом. Світ так і не дізнався про його «бракованого» синочка, а сам він зара бачить Павла раз — ну максимум два рази на рік.