Розділ 24. Наша коробка

Розділ 24. Наша коробка

— Прямо таки на санчатах? — лукаво зіщулилася я.

— Мене везли чотири хаскі, — бадьоро покивав Тиміш.

— Усі загубилися дорогою?

— Атож!

— Яке нещастя! — я поцокала язиком.

— О, дрібниці! Запряжемо Трету замість них. Ти, бачу, уже й упряжку їй припасувала!

Тим часом Трета обстежувала раніше небачений об'єкт. Вона сторожко підходила до нього, тягнулася носиком, нюшкувала, а тоді відстрибувала й ставала дибки, жваво махаючи хвостом.

Тиміш саме спостерігав за нею, коли я потягнулася до його каптура й накрила ним брунатні кучері.

— Гей! — усміхнувся він і прибрав прядки, що впали йому на чоло.

— Не змерз? — поцікавилася тихо.

— Та ось ти вийшла — і якось потеплішало.

Кров шугонула мені до обличчя.

— Трето, фу! — гаркнув Тиміш, руйнуючи романтичний момент.

Я глипнула на засранку: вона вчепилася в ліжник зубами й задкувала до під'їзду, явно маючи на меті змайструвати собі нове ліжечко. Хазяйновите цуценя — що ж тут поробиш?

Я присіла коло неї навпочіпки.

— Тримай-но! — запропонувала натомість мотузку від санчат.

Мотузка Трету, утім, не вразила, тому Тиміш продемонстрував чудеса користування нею — провіз санчата трохи вперед. І ось тоді в очах Трети запалала цікавість, хвостик перейшов у режим пропелера.

Ми йшли дуже повільно — у темпі намаганням Трети везти санчата. І, аби вона не втрачала віри у власні сили, періодично підштовхували їх іззаду ногами.

Трета фуркотіла, сніг скрипів. Мовчанку ми з Тимошем наважилися перервати одночасно:

— Слухай я…

— Хотіла запитати…

Обмінялися ніяковими усмішками.

— Ти перша, — зробив ґречний жест Тиміш.

— Що ж, ем… — Я знітилася.

І розпочала здалеку:

— Злата показала мені ваш новий рояль.

— От трясця. Тільки не проси…

— Зіграєш для мене наступного разу?

— І вона зробила саме це! — звів рученьки до неба Тиміш.

Я хихикнула.

— У тебе завжди є можливість мені відмовити, — зауважила я.

— У теорії, так, — кивнув він, — але ж тоді ти попросиш ізнову.

— І знову, і знову… — підтвердила я.

— Мені складно відмовляти тобі, Лізо.

— Це одна з наймиліших речей, які ти коли-небудь казав.

Правий кутик його губ сіпнувся догори.

— До речі, про милі речі, — прикусила губу я. — Каламбур чи тавтологія — вирішуй сам. Я… кхем. Я отримала твій лист. Що очевидно, авжеж, інакше б мене тут зараз не було…

— Дихай, Лізо.

Я шумно видихнула. Затим втягнула морозне повітря носом і на видиху повільніше сказала:

— Гадаю, мені потрібна окрема коробка спогадів для усього, що стосується нас. І нам краще зробити її разом. Можемо почати в Нідерландах. Це було б символічно, і лишилося б спогадом само по собі.

Тиміш зупинився, а я за інерцією зробила ще два кроки вперед, перш ніж обернутися.

— Виправ мене, якщо я зрозумів щось не так, — склав перед собою долоні Тиміш, — але ти зараз кажеш, що поїхала б зі мною? Попри шлюб?

— Я поїду, — рішуче кивнула я, а тоді помітила вираз його обличчя й уже не так рішуче заторохтіла: — Якщо ти все ще хочеш цього, звичайно, бо з листа скидалося саме на те, і ти тут, тож я подумала…

— Я залишаюся в Харкові, — перервав мене Тиміш.

— Га?

Якби ми все ще йшли, я би зашпорталася.

— Пам'ятаєш, я написав у листі, що мої родичі — той іще даруночок? Це був сарказм лише частково. Ми знайшли спосіб уникнути шлюбу. Ніхто не одружиться. Ні я, ні Злата. Принаймні не з волі батька. Отако.

— Овва.

— Ага.

Усе це видавалося якимось сюром.

Щойно промовлені зізнання мали перевернути все догори дриґом, але ми так само стояли посеред освітленої ліхтарями вулиці. Нас усе ще огортало морозне повітря, сніжинки кружляли довкола й кусали то ніс, то щоки, а санчата з упертим пихтінням тягнуло вперед цуценя в мініатюрній упряжці.

— То… чому ти вирішила пристати на мою пропозицію? — запитав Тиміш. Вираз його обличчя неможливо було прочитати.

Я глипнула на Трету: вона віддалилася на три міні-кроки вперед.

— Учора я дістала ведмедика з ґудзиками замість очей, — сказала я й ізнову зустріла Тимошів погляд. — Він допомагає мені заснути… іноді.

— Але ж учора не було громовиці.

— Так, не було. Але мені було тоскно. Ведмедик потрібен в часи, коли ллє за вікном чи з очей на подушку. А вчора я плакала. Бо обіймала ведмежа, а не тебе.