Розділ 24. Наша коробка

Розділ 24. Наша коробка

— Прямо таки на санчатах? — лукаво щулилась я, ступаючи до Тимоша.

— Мене везли чотири хаскі, — бадьоро покивав він.

— Всі загубилися дорогою?

— Атож!

— Яке нещастя! — я поцокала язиком.

— О, дрібниці! Запряжемо Трету замість них. Ти, бачу, вже й упряжку їй припасувала!

Тим часом Трета обстежувала раніше небачений об’єкт. Вона сторожко підходила до нього, тягнулася носиком, занюхувала й відстрибувала, жваво махаючи хвостом.

Тиміш усе ще спостерігав за нею, коли я потягнулася до його каптура й накрила ним темні кучері.

— Гей! — усміхнувся Тиміш і прибрав прядки, що впали йому на чоло.

— Не змерз? — поцікавилася тихо.

— Та ось ти вийшла — і якось потеплішало.

Кров линула мені до лиця.

— Трето, фу! — гаркнув Тиміш, руйнуючи романтичний момент.

Я глипнула на засранку: вона вчепилась у ліжник зубами й задкувала, умишляючи втягнути його до під'їзду. Хазяйновите цуценя — що ж тут поробиш?

Я присіла коло неї навпочіпки.

— Тримай-но! — запропонувала натомість мотузку від санчат.

Мотузка Трету, утім, не вразила, тому Тиміш продемонстрував чудеса користування нею — провіз санчата трохи вперед. І ось тоді в очах Трети запалала цікавість, хвостик перейшов у режим пропелера.

Ми йшли дуже повільно — в темп намаганням Трети везти санчата. І, щоб вона не втрачала віри у власні сили, періодично підштовхували їх ззаду ногами.

Трета фуркотіла, сніг скрипів. Мовчанку ми з Тимошем наважилися перервати одночасно:

— Слухай я…

— Хотіла запитати…

Обмінялися ніяковими усмішками.

— Ти перша, — зробив ґречний жест Тиміш.

— Що ж, ем… — Я знітилась.

Тоді взялася починати здалеку:

— Злата показала мені ваш новий рояль.

— От трясця. Тільки не проси…

— Зіграєш для мене наступного разу?

— І вона зробила саме це! — звів рученьки до неба Тиміш.

Я хихикнула.

— У тебе завжди є можливість мені відмовити, — зауважила я.

— В теорії, так, — кивнув він, — але ж тоді ти попросиш ізнов.

— І знов, і знов… — підтвердила я.

— Мені складно відмовляти тобі, Лізо.

— Це одна з наймиліших речей, які ти коли-небудь казав.

Правий кутик його губ сіпнувся догори.

— До речі, про милі речі, — прикусила губу я. — Каламбур чи тавтологія — вирішуй сам. Я… кхем. Я отримала твій лист. Що очевидно, авжеж, інакше б мене тут зараз не було…

— Дихай, Лізо.

Я шумно видихнула. Відтак втягнула морозне повітря носом і на видиху повільніше сказала:

— Гадаю, мені потрібна окрема коробка спогадів для усього, що стосується нас. І нам краще зробити її разом. Можемо почати в Нідерландах. Це було б символічно, і лишилося б спогадом само по собі.

Тиміш спинився, а я за інерцією зробила ще два кроки вперед, перш ніж обернутися.

— Виправ мене, якщо я зрозумів щось не так, — склав перед собою долоні Тиміш, — але ти зараз кажеш, що поїхала б зі мною? Попри шлюб?

— Я поїду, — рішуче кивнула я, а тоді помітила вираз його обличчя й уже не так рішуче заторохтіла: — Якщо ти все ще цього хочеш, звичайно, бо з листа скидалося саме на те, і ти тут, тож я подумала…

— Я лишаюся в Харкові, — перервав мене Тиміш.

— Га?

Якби ми все ще йшли, я би спинилась.

— Пам'ятаєш, я написав у листі, що мої родичі — той ще даруночок? Це був сарказм лише почасти. Ми знайшли спосіб уникнути шлюбу. Ніхто не одружиться. Ні я, ні Злата. Принаймні не з волі батька. Отако.

— Овва…

— Ага.

Усе це видавалось якимось сюром.

Щойно промовлені зізнання мали перевернути все догори дриґом, але ми так само стояли посеред освіченої ліхтарями вулиці. Нас усе ще окутувало морозне повітря, сніжинки кружляли довкола й щипали то щоки, то ніс, а санчата з упертим пихтінням тягнуло вперед цуценя в мініатюрній упряжці.

— То… чому ти вирішила пристати на мою пропозицію? — запитав Тиміш. Вираз його обличчя було неможливо зчитати.

Я глипнула на Трету: вона утопала на три міні-кроки вперед.

— Учора я дістала ведмедика з ґудзиками замість очей, — сказала я й ізнов зустріла Тимошів погляд. — Він допомагає мені заснути… іноді.

— Але вчора ж не було громовиці.

— Так, не було. Але мені було тоскно. Ведмедик потрібен в часи, коли ллє за вікном чи з очей на подушку. А вчора я плакала. Бо обіймала ведмежа, а не тебе.