***

***

Квартира стояла без нагляду тиждень, і за цей час повітря в ній добряче застоялося. Тож щонайперше я розчахнула всі вікна, а тоді насипала Треті корм у тимчасову миску — маленьку тарілку (з тих, на які кладуть печиво під час чаювань). А після заварила й собі пачку мівіни, що завалялася в шухлядці над плитою.

Трета доїла своє, скочила до мене на диван, сунула ніс у мою локшину, а тоді повела носиком і пчихнула.

— Ага, не їж таке, це шкідливо, — поплямкала я.

У цуценячих очах був докір, але лінь всередині мене була переконливіша, тому я доїла те, що було, зачинила вікна й дістала коробку.

Ту саму.

Велику, важку, напхану… мотлохом, як кажуть. Провівши пальцями по краю, я згадала, як вона в мене з'явилася.

Років сімнадцять тому дідусь тримав пасіку, а в коробці зберігав відповідну снасть. Та коли мене — невинне й дурне дівчисько, що вирішило «ловити метеликів», а точніше бігати з палицею серед вуликів — покусали бджоли, його любов до бджільництва вмить згасла.

Повернувшись із мамою з лікарні, вуликів я вже не застала. Натомість коробка, порожня й самотня, без діла валялася під дідусевим робочим столом.

Я просто не мала морального права полишити її ось так.

Дорослих зацікавило, чому це дитя почало перетягувати свої пасочки, м'ячики й кольорову крейду до клуні, тож за мною простежили. Вони зібрались коло входу, склавши руки на грудях, а я вказала на завантажену іграшками коробку й запитала: «Тобі ж не треба, та?».

Дідусь сміявся, мовляв, я, «кмітлива хитруня», навмисно налаштувала його проти бджіл, аби привласнити коробку. А пізніше запевняв, що й сам залюбки віддав би мені ту коробку, якби я тільки попросила.

Ми з ним разом відколупали весь віск із коробки, а тоді дідусь укріпив її тонкими пластами з дерева й укрив лаком для надійности. Лишалося вигадати, що там зберігати. Не крейду ж із пасочками — для них то надто помпезно.

Сімнадцять років тому маленька я вирішила, що зберігати треба те, що саме не збережеться, — спогади. Наразі ж доросла я маю вирішити — які саме спогади варті того, щоби їх зберігати.

Утомлена довгою дорогою, Трета згорнулася клубочком на дивані коло мене й тихенько посапувала, поки я одну за одною діставала пам'ятні речі.

В'язані капчурі, які жодного разу не вдягнула, — залишаємо. Бабусині хустинки, які гадки не маю з чим поєднати, — звісно, теж. Гребінець без зубчика — які тут можуть бути сумніви? Браслет із бусин і бісеру, лазурна черепашка, камінчик з ароматом бризу, горнятко з хвильками, усі чотири тести на вагітність…

Можливо, варто викинути останні три? Чи два з них? Того літа вони викликали колосальне полегшення, але ж три останні однакові — який у них сенс? Інша справа — перший, бракований, із двома смужками.

За новими правилами коробки спогадів, він мав би спочивати в смітнику: коли дивлюся на нього, усередині все знову стискається, а ніс щипає — такі почуття ліпше не карбувати, чи не так?

Заплющивши очі, я стисла перенісся, аби не заплакати. Вдихнула, видихнула, закинула тести назад до коробки. Згадала, що не вернула до неї зґарди, а заразом із ними дістала з наплічника яскраві нарукавиці й прим'яту валентинку (так, я все ж виторгувала її в Тимоша). Зрештою склала все це до коробки.

Н-та… Одного дня вона таки лусне!

Вирішивши зайти з іншого боку, я опустила коробку на килим біля дивану, вивалила все добро на м'якеньке й почала складати назад тільки найважливіше.

Іграшки з фетру, які ми з мамою робили разом (вона шила, я утрамбовувала наповнювачем) — залишаємо.

Зґарди, нарукавиці, валентинка — так, так, так і останню покладемо у футляр, до зґард, щоби далі не м’ялася.

Фрагменти гіпсу — знову «так».

Квиток до «Музкомедії» [1] — один із сотні загалом і з десятка на виставу про Пітера Пена конкретно, але воно мені треба, тож «так».

Статуетка з дельфінарію, у який нас із Тонею водив тато, і яку я буквально вигризла з Тончиних рук… Мене тішить, тож най буде — так.

Тест, тест, тест, тест — поки не готова я їх відпускати.

Дзвіночок від Тимошевого велосипеда, який ми зі Златою розтрощили, ненароком пустивши з пагорба в Ясіні… Він уже навіть не дзвонить, але однаково лишається тут.

Фотоплівки, бабусині старі касети, пташка-свистунець, яку мені на перший ювілей зробив дідусь… 

— Трясця!

Я потерла лице руками, коли килим ізнову був чистий, а коробка — завантажена вщерть. Чи майже вщерть — не стає тільки картатого пледа, який Трета утягнула собі під батарею.

— Невже я взагалі не годна нічого викинути?!

На мій відчайдушний оклик Трета дзявкнула. Вона сонно закліпала, роззирнулася зі свого нового укриття. А переконавшись, що у квартирі тільки її неадекватна хазяйка, знову поклала мордочку на передні лапки й солодко заплямкала.

Я бухнулася на диван і шумно випустила повітря з легень.

Ну чому прощатися з чимось так складно?