Розділ 22. Тінь минулого

Розділ 22. Тінь минулого

Ліза, зараз

Рідний Харків зустрів мене метушливим стовписьком на залізниці, а тоді святковим блиском привокзальної площі. Усе — від самого вокзалу й Управління «Укрзалізниці» до фонтанів і шару над припорошеною снігом клумбою — сяяло й переливалося веселкою. Проте зіркою шоу, безумовно, була велетенська металева ялинка.

По мініатюрних коліях довкола неї їздив невеличкий потяг. З його вікон виглядали механічні звірі-пасажири, а діти плигали й плескали в долоні, коли потяг повертався до них. Дехто вбирався на батьківські плечі. Один хлопчик потягнув маму за вуха, коли загуділо поруч із ними. Ну, а раптом, вона відвернулася й от зараз усе пропустить, еге ж?

Мій шарф дзявкнув. Я поглянула на Трету, що ледь не губилася серед рожевої вовни. Вона висунула язика й нетерпляче затупала по моїй руці. Хвостик вихляв разом з усім її тільцем — от-от і з рук звалиться!

— Я не можу поставити тебе тут, маленька, — пригорнула її краще я. — Чого доброго затопчуть.

Клянуся, я почула сумне пищання навіть крізь увесь цей гомін. Розвернулася на п'ятах і покрокувала до висадженого живими ялинками тротуару.

— Під однією з них зробиш свої брудні справи, — прошепотіла в плюшеве вушко.

— Знаєш, коли ми були малі, Злата підбурювала нас із Тимошем застрибнути в останній вагон цього потягу, — розповідала я Треті, збираючи її купку в пакетик. — У ньому було пусто — чи нам здавалося, що там було пусто — і ми думали, що було б весело покататися на такому от дитячому потязі.

Дивно, як із появою домашнього улюбленця монологи в голові починають самі собою промовлятися вголос. Трета ж бо мене не слухала. Навряд чи могла: чим далі ми йшли від металевої ялинки, тим гучніше грали різдвяні треки з колонок над головним фонтаном. Та й щоб Трета чула, потрібно було присісти — наразі ж я радше розповідала це смітнику. А направду — собі.

— Я не наважувалася стрибати, бо була певна, що потяг швидше за мене і я обов'язково гепнуся й розіб'ю собі ніс, — продовжувала віщувати я, поки Трета тупцяла поруч зі мною назад до метро. — А Тиміш пообіцяв, що піде першим. Тоді на другому колі — я, і він підхопить мене за руку в разі чого… Однак, ми так і не застрибнули. Бо ж, очевидно, потяг був декоративним, а не ігровим. І Дарина відтягнула Тимоша за каптур, щойно він підібрався достатньо близько для стрибка.

Трета зевнула з писком плюшевої іграшки.

— Так-так, тобі нудно, я зрозуміла.

Зітхнувши, я поставила переноску перед Третою й пообіцяла їй, що їхати в метро недовго, а пізніше ми ще погуляємо навколо будинку. Трета була не дуже задоволена моєю пропозицією. Не виключено, що вона вже шкодувала, що обрала хазяйкою мене.