Розділ 21. Право вибору

Розділ 21. Право вибору

Тиміш, зараз

Я провів поглядом машину Наталі, аж поки та не розчинилась у вихрі білих клаптів. Ступив у дім, зачинив за собою двері й, проігнорувавши співчутливі погляди родичів, окинув оком буковий стіл: він був заваленим недоїдками й брудним посудом.

Наймерзенніша серед традицій з чи не найблагороднішим підґрунтям. Мене від неї нудило, нудить і нудитиме навіть безтілесним, якщо всі ці приказки про навідування духами родичів мають сенс.

Мама зробила крок до мене, але я сказав, що буду в себе й, не дочекавшись відповіді, гайнув нагору по сходах.

Енергія, що збурила мене чимдуж втекти від рідні, згасла, щойно я зачинив за собою двері кімнати. Я не дійшов до стільця чи ліжка — сповз по стіні коло дверей, на холодний паркет, і підібгав ноги до грудей.

Обійнявши їх однією рукою, спер підборіддя на коліна й дістав смартфон. Замовив квиток на найближчий потяг, що їде зі Львова до Харкова. «Ясіня — Харків Пас». Коли надсилав його Лізі, щось наче тисло й розпирало стінки грудної клітки.

Ліза була онлайн, але прочитавши моє повідомлення, покинула мережу.

Я відчував як сльоза покотилася щокою, і змахнув її, щойно хтось постукав у двері.

— Я хочу побути на самоті, — одказав, але двері однаково розчахнулися.

— Чому Ліза поїхала? — почув я голос Злати раніше, ніж побачив її саму.

Вона вигулькнула з-за дверей і ковзнула поглядом по кімнаті. Коли її очі опустилися на мене, світлі брови підстрибнули.

— Страждаєш? — Вона всілася поруч.

— Ага.

Я очікував, що двері за нею грюкнуть, але їх притримали, постукали.

— Ну хто там ще? — проворкотів я.

— До вас можна?

— У цій сім'ї хоч хтось знає, що таке особисті кордони? — відповів я Захарові.

— Нє, — просто відказав він.

Відтак зачинив за собою двері й усівся на ліжко навпроти нас зі Златою, спер руки на коліна.

— Погепталися? — запитав він.

— Ні, повінчалися, — наїжачився я. — Сам як гадаєш?

— Гей, хлопче, я ж на твоєму боці!

— Еге, я в курсі.

Між бровами Захара пролягла складка, губи стислися в лінію. Злата штурхонула мене плечем.

— Ну?

Я зітхнув:

— Ліза вирішує, чи хоче бути зі мною.

Овва… Вголос це звучить ще жалюгідніше, ніж у моїй голові!

— То дай їй час, — порадив Захар, і мені захотілося копнути його ногою.

Після всього, яке він взагалі має право роздавати поради?

Злата фоскнула.

— Не слухай його, Тимку! Не давай Лізі час! — Вона зібгала рукав моєї сорочки в кулаку. — Підіймай свій зад і йди — дожени її!

Н-та. Ця радниця не краща.

— Ти пропонуєш йому бігти за машиною у Львів? — вигнув брову Захар.

— Я фігурально, — звела очі Злата, і знов обернулася до мене: — Хіба ти не розумієш? Ліза не думає, чи хоче бути з тобою — вона думає, чи хоче бути з тобою й Анею. Це різні речі.

— Зараз це одне й те саме, — похитав головою я.

— Ви з мене знущаєтесь обидва? Що за пасивність? Ти її хочеш чи як?

— Я одружуся з Анею, Злато, — чітко й спокійно відповів я. — Це не обговорюється.

— Прекрасно! Батько промив мізки й тобі! — Вона схрестила руки на грудях.

— Це єдиний варіант.

— Е, ні.

— Єдиний прийнятний.

— Єдиний для тебе прийнятний, — наголосила Злата.

— Чи радше єдиний прийнятний, який ти бачиш, — втрутився Захар.

Я зіщулився на нього:

— І який ще ти бачиш, га?

Захар стенув плечима:

— Гадки не маю. Поки що. Але ми щось вигадаємо.

— Ми? — скривив губи я. — Тепер ми будемо щось вигадувати? Вона не мала про це знати! — І кивнув на Злату.

— Побічний ефект, — скинув долоні Захар. — Необхідно було вплутати маму.

— Вона нічого не зробить.

— Вона виграє нам час.

— Може, годі вже говорити так, наче мене тут нема? — втрутилася Злата.

Ми з Захаром ззирнулися ще раз і обернули очі до неї.

— Ти не одружишся з Анею тільки заради того, щоб не одружувалась я, — сказала Злата. — Це найтупіша річ, яку тільки можна зробити.

— Це благородно, — заперечив я.

— Ні, це тупо, — стояла на своєму Злата. — Як те відео, де котик хоче попити води, лизькається, а вона ллється йому на маківку й усе повз рота.