***

***

Увечері того дня я прикрашав ґанок гірляндою з лампочками в стилі лофт, а Ліза сиділа на сходинках і читала вже, певно, сорокову статтю про аборти.

— Ти підеш зі мною до лікарні, якщо що?

— Звичайно.

Вона розплутала навушники й увіткнула їх у телефон. Значить, перейшла на YouTube. Я підгледів одним оком — англомовний. Вона дуже сумнівається, якщо полізла одразу туди.

Увімкнувши гірлянду, я сходив у будинок і виніс два пледи. Один накинув собі на плечі, другим укрив Лізу.

— Спасибі, — вона чмокнула мою руку, не відриваючи погляду від екрана.

Я присів на ту ж сходинку, але прихилився до балки з іншого боку. Зайшов на сайт книгарні й заходився шукати книжки про вагітність і батьківство. Про фізіологію процесу знайшов швидко, а от із підготовкою до батьківства виникли труднощі, бо ж усе скрізь для мам. А батько як — сам повинен допетрати, що йому робити й коли?

Зрештою я кинув до кошика три книги, котрі були умовно для обох батьків. А щойно оформив замовлення, почув, як під'їжджає машина.

— Це Захар, — відповів Лізі на німе запитання.

— Він не має знати, — зашепотіла вона. — Єва також.

— Про вагітність?

— Про все.

Я кивнув. Щойно Єва вигулькнула з машини, Ліза спробувала зобразити радість:

— Приві-іт!

Вийшло препогано. Вона заламувала руки. Я протягнув долоню, щоб сплести наші пальці, але вчасно зупинився. Вони не мають знати, а отже мені не можна торкатися її без «дружньої» на то причини.

Як я раніше отак жив?

***

— То чим ви двійко займалися тут усе літо? — запитав Захар наступного ранку за сніданком.

— На Петрос ходили, — відказав я й зробив ковток кави.

Єва ще спала, а Ліза хлюпалася в душі, тож у їдальні ми були лише вдвох.

— Два місяці на Петрос ходили? — скинув брову Захар.

Я знизав плечима.

— Це вакації. Що ми, по-твоєму, повинні робити, як не відпочивати?

— Ви дивні. Обидва.

— Дуже милий коментар, братику, дякую.

— Ви поводитеся дивно.

— Не розумію, про що-

— Трясця його матері! — долинуло з ванної.

Я чимдуж кинувся туди й затарабанив у двері:

— Лізо! Лізо, з тобою все гаразд?

Вона прочинила двері й вигулькнула до мене.

— Так, я… — затнулася, помітивши Захара. — Я… я тільки… Я впала.

Я насупився — вона бреше.

— Упала?

— Угум. Послизнулася й потягнула твій рушник. Здається, я впустила його в унітаз. Вибач.

Я не розумів, до чого цей цирк, і був певен, що Захар на це не повівся, але підіграв.

— О, та нічого. Просто… викинь його й квит.

Ліза схопила мене за руку, коли я хотів було йти.

— Це…

Вона зиркала на Захара, а її голос був сповнений такого хвилювання, що я почав шукати прихований сенс у її словах.

— Це був червоний рушник.

— Червоний? — уточнив я.

Усі рушники в цьому домі були або кремового кольору, або ж сірі.

— Так, червоний. Насиченої барви. Наче кров.

— Наче…

До мене дійшло.

— Трясця його матері! — вигукнув я.

А тоді побачив вираз обличчя, із яким на нас дивився Захар, і спробував себе опанувати — прочистив горло.

— Я мав на увазі… файний був рушник.

— Так, дуже, — Ліза марно ховала усмішку.

— То, може, принести тобі новий?..

«Тест на вагітність», — мав договорити я, але ж не при Захарові!

— О, ні, не переймайся, тут є ще.

Ясна річ, Ліза не зрозуміла, про що я.

— А ти не міг би?.. — я помахав Захарові рукою, бо не спромігся тієї миті придумати нічого кращого.

Він задки покрокував на кухню, а я зашепотів, прихилившись до Лізи:

— Тобі купити новий тест?

— Кажу ж, місячні почалися.

— А якщо це не вони?

— Унизу тягне як при місячних, — набурмосилася Ліза.

— Перестраховка не завадить.

— Тоді візьми два різні.

Я кивнув:

— Візьму три.

Ліза покрутила головою: у зоні видимости нікого не було, тож вона похапцем цмокнула мене в щоку й ізнову зачинилася в душевій. Цієї ж миті з-за рогу вигулькнув Захар.