***

***

Ми сиділи на глибі й мовчки насолоджувалися видом. Пухкі хмаринки, рожеві й бузкові, пливли небом, спадаючи вниз, до синіх гір.

Ліза зняла панаму й розпустила хвіст, а відтак прихилилася до мене, укривши мою руку карамельним водоспадом. Вона саме грала з браслетами на моєму зап'ястку, коли запитала:

— Тимоше?

— Гм?

— А ти зустрічаєшся з кимось?

— Ні.

— А коли зустрічався востаннє?

— Ем… ми розійшлися в березні.

— Довго були разом?

Сім місяців, два тижні й три дні.

— Не те щоб.

— І як її звали?

Дем'ян.

— Змінімо тему? — попросив я.

— Ой, вибач, — відвела очі Ліза. — Мені не варто було. Це було грубо.

— Та ні, ні, — поспішив запевнити я. — Ти можеш питати про таке. Про все, що завгодно. Я просто… Це було мирне розставання, за обопільною згодою. Не хочу зациклюватися на цьому. Хочу рухатися вперед, розумієш?

— Так.

Ліза помовчала якийсь час, а відтак ткнула в небо:

— Он та хмаринка схожа на вівцю.

— Вони всі схожі на овець, Лізо, — усміхнувся я одним кутиком губ. — На то вони й хмари.

— Але ця — особливо.

— Як скажеш.

— Пам'ятаєш, коли ми були маленькі, твоя мама розповідала, що на небі є своя отара, а пасе її сонце?

— Ага. І ходить воно по небу в осяйних гачах.

— Та-а-ак, — Лізин голос наповнювала прихильність. — А моя мама казала, що місяць — то чоловік сонця. А зіроньки — то їхні діточки.

— Було таке, та, — кивнув я.

Хотілося б почути ці історії зараз. Щось не пригадую, щоби сонце там бодай раз фігурувало в жіночій формі.

Ліза потерлася щокою о моє плече — до того затишно, що я ледь змусив себе сказати, що нам час іти.

— Га? — підвелася Ліза. — Чому?

— Хіба ти хочеш залишитися тут?

Я б хотів. Я б залишився тут із нею довіку.

— Ми сьогодні не встигнемо в Ясіню, — з жахом поглянула на пройдений шлях Ліза. — Скоро геть стемніє!

— Саме тому краще рушити зараз. Устигнемо встановити намети до ночі.

— Чому не можна зробити це тут?

— Надто високо. Спустімося хоч трошки.

— Знаю я твоє «трошки»!