***

***

— Повербанк? — перевіряв я все потрібне для походу.

— Є, — відзвітувала Ліза.

— І ще один?

— Є.

— Карта?

— Осьо.

— Налобні ліхтарики?

Ліза побігла в сусідню кімнату — повернулася з ліхтариками:

— Дві штуки.

— Аптечка зібрана, — постукав по коробочці я. — Складний ніж тут. Та-а-ак. Запальнички, диски з парафіном, дощовики…

— А буде дощ? — набурмосилася Ліза.

— Обіцяють, що ні, але краще бути готовими до всього. Намети, спальники… А що в нас із харчами?

— Я зробила сандвічі. — Вона покрутила квадратиками у вощеному папері. — Ще маємо сухі перекуси, — потрясла енергетичними батончиками. — І кілька пачок сублімованого супу. Тут із грибами, томатний…

— Головне, щоби без гарбузових.

— Не певна, що такі взагалі існують.

— О, ти б здивувалася! Куди люди тільки не пхають ті гарбузи… — зловісно зауважив я. — Так, а що в нас із водою?

— По три літри на кожного, — плеснула по пляшках Ліза. — Попереджаю, коли ми вип'ємо по пляшці, ти понесеш мою.

— Домовилися. Що ж… — Я сховав телефон до кишені. — Лишився зовнішній контроль. Ти підеш у цьому?

Вона кивнула. На ній був молочний лонгслів і легінси кольору хакі.

— Це з костюма? — указав на останні я.

— Кофта й спортивки в наплічнику, — махнула рукою Ліза.

— Окуляри?

— На тобі.

— Я про сонцезахисні, пустунко.

— Тутечки. — Вона витягла їх із бічної кишені наплічника й повісила на горловину свого лонгсліву.

— Капелюх?

— У мене бандана.

— Тебе в бандані відкачувати довелося на Маковиці, — нагадав я.

— Добре, — звела очі Ліза, — пошукаю кепку.

— На ось. — Я дістав із шафи Златину панаму. — Практично, і з кольорової гами не вибивається. Кремом намазалася?

— Обмазала все, і навіть губи! — витягнула їх трубочкою Ліза.

— Губи? — заломив брів я. — Сонцезахисним кремом?

— Бальзамом. — Вона дістала невеличкий тюбик і прочитала: — Тридцять spf. Хочеш?

Я зволікав секунди зо три. Незначна затримка, та Ліза її помітила.

— Дякую, — усе ж узяв тюбик я.

Однаково що пити з однієї чашки. Невже ми дійшли до такого рівня близькости? А далі що? У губи цілуватися почнемо?

***

Дорогою Ліза натерла ноги. І це ми не те що до Петроса не дійшли — ми навіть із поселення не вийшли.

— Зручне взуття — це основа, Лапко.

— Ну ти вже визначся: зручне взуття — основа чи закрите, — бурчала вона. — У сандалях було б куди зручніше…

— До першого корча.

— …але ж ти їх забракував.

***

Ми допленталися до місця, де дід Назар вівці пасе. Не очікував я там побачити й бабусю. Ліза хотіла привітатися, але я схопив її за руку. Із цієї відстані нас не було видно, отож ми причаїлися серед овечок. І щойно зрозуміли, що ті двоє милуються, почимчикували далі вгору без вітань.

— Хіба це не той вівчар, якому твоя бабуся по чолу якось вмазала? — тупцяла за мною назирці Ліза.

— Та той. Відтоді він кличе її Ганнусею, і, схоже, наразі ба навіть не проти.

***

Друга пачка пластирів — і все на Лізині п'ятки.

— Ще трохи й доведеться тебе нести, — зауважив я, дивлячись, як вона заклеює це криваве місиво.

— А «трохи» — це метрів сімдесят? — підвела на мене очі Ліза.

— Помнож на сто.

— Садюга, — буркнула вона. — А ще на мене намовляв.

— У тебе просто так мило палають вуха, люба, — я не стримався!

Ліза пожбурила в мене коробкою з-під пластирів.

***

Гучне «Уф!» і звучне «бубух» — я видихнув, а Ліза розпласталася в позі морської зірки на траві — знаменували те, що сходження таки відбулося. За традицією я пофоткав указівники, величезний хрест, зробив селфі на фоні краєвиду й із Лізою, присівши коло неї навпочіпки. Тоді почав записувати Златі відеоповідомлення:

— Це пряма трансляція з вершини гори Петрос. Із вами Тимофій Горчук і… — Я перевів камеру на Лізу: — Оце нещасне створіння.

— Я тебе ненавиджу, — прокректала вона.

Я вернув камеру на себе й поправив окуляри:

— Вона повторює це останні дві години. А ось це вид… Ти ж знаєш, що це означає, мила сестро? — запитав наприкінці запису й широко всміхнувся.