***

***

Я дивилась у вікно, за яким нічні краєвиди села швидко змінювали один одного, аж поки мене не почало нудити. А потім ще трошки, поки ми не виїхали з Ясіні.

Трета спала у переносці, а Ната куняла, гортаючи стрічку інстаґрам на сидінні поруч. Я закинула до рота м'ятну цукерку, дістала телефон і, перш ніж полізти в застосунок Укрзалізниці, відкрила непрочитані в телеґрам.

«Лізонько, усе добре?» — від мами.

«Чому ти поїхала?»

«Будьте обережні — дорога слизька!»

І відеоповідомлення того, як Михайло спить. У купе, сидячи. Руки схрещені, брови насуплені, вуса тріпочуть від його дихання.

Я поставила вподобайку під відео, надіслала світлину Трети й пообіцяла, що доїду ціла й неушкоджена. Щойно звернула застосунок, прийшло нове сповіщення. Повідомлення від Тимоша — електронний квиток на потяг.

Поки я гадала, як відреагувати, що написати, у світлі одного з ліхтарів, які ми проїжджали, мені блиснув рубін на «обручці» — і я не стримала жалібного писку.

— Серветки в бардачку, — прокоментувала це Ната.

Андрій зашарудів на передньому сидінні.

— Спасибі. — Я прийняла в нього пачку паперових серветок.

Павло глипнув на мене у дзеркало заднього виду, а на червоному світлофорі ввімкнув класичну музику. Гадаю, вона мала б приглушити мої ридання, однак я не дала волю почуттям. Ні тоді, у машині, ні пізніше, у Натиній квартирі. І тільки коли на Львівському вокзалі оголосили про прибуття електропоїзда зі сполученням «Ясіня — Харків», почуття вже не питали в мене дозволу — вивільнилися самі.

Провідник уважно вивчив мій квиток, переноску з Третою й моє вкрите червоними плямами обличчя, а тоді нагадав, що цуценя можна випустити тільки за умови, що всі місяця в купе викуплені.

Викуплені вони не були — зі мною їхала ще одна жінка. Вона не відреагувала на моє невиразне «здрастуйте» і не зважила на подзявкування Трети. Просто читала.

Я намагалася рюмсати й висякуватись якомога тихіше, а коли кінець кінцем втомилася горювати, поклала голову на наплічник, обійняла переноску й снила тим літом у Ясіні.