***

***

Спускаючись сходами, я зачула голос Дарини. Вона з притаманним їй завзяттям бажала трійці щасливої дороги. Їх упіймали коло дверей: пані Горчук обіймала Андрія, Галина — Павла, а Наталя, користуючись моментом, задкувала до вішаків. Ніби направду вірила, що як одягнеться, то її черга обіймашок омине.

— А ти куди зібралася? — потягнула за ремінець мого наплічника Злата.

— Додому, — поправила я рукав і згадала: — Ой, точно, твій жакет!

Я віддала Тимошеві наплічник, зняла жакет і протягнула той Златі. Вона не ворухнулася, тільки міцніше стисла щелепу.

— Закину до твоєї кімнати, — сказала я й пішла.

Позаду почулося шипіння:

— І ти її просто відпустиш? — Златине.

— А шо мені їй, по-твоєму, руки заламувати? — Тимошеве.

Дарину мій від'їзд теж не розрадив, але вона не намагалася відмовити мене — лише протягнула Трету.

— Я не можу, — спинила руки на півдорозі.

На Різдво ж не можна нічого з дому віддавати. Гадаю, «нікого» це вірування також стосується.

Дарина опустила щеня на підлогу. Трета впевнено протопала до мене, устала на задні лапки, спершись передніми на мою ногу, і потягнулася.

— Вважай, вона сама з тобою йде, — махнула рукою Дарина, а Трета дзявкнула.

— Цуценя може бути в машині, але лише в переносці, — указала на неї пальцем Ната.

На прохання мами Захар приніс з горища одну. Я знов не наважувалася її взяти. Мені-то байдуже, а от Дарина в таке вірить. Позичу щось із дому — чигатиме втрат у новому році.

— А це дарунок! — зрештою вирішила вона, і всучила мені переноску: — Не повертай. Тільки сама вертайся!