***

***

Біля будинку не було машини Василя Степановича. Я ступила на ґанок, і на нас із Тимошем войовничо задзявкали. Відчинила двері: вдома тільки ретривери й трійця. Наталя цмулила узвар, гортаючи стрічку в телефоні, а Павло з Андрієм тягнули валізи сходами вниз.

— Інші на літургії, — пояснив Павло. — Майже всі. Батько повіз гостей у їхній готель.

Схоже, нас із Тимошем не було довгенько. Хоча, це можна було стверджувати й по тому, як у теплому приміщенні запалали обледенілі кінцівки. Пальці кололо, тож я машинально почала їх розтирати.

— А ви що, уже їдете? — Тиміш спинився за крок від мене. — Не дочекаєтеся ранку?

— Ні, — бухнув валізу коло неприбраного столу Андрій. — Навіть Дарина не заперечувала. Сказала, мовляв, і на нашому, і на своєму місці вона б теж воліла подітись якнайдалі від… — Він покосився на Павла, і той закінчив:

— Від цього ірода. Вона назвала батька іродом і тираном. Знову пригрозила розлученням і згребла кого могла до церкви.

«Бідна Злата, — подумала я. — Цього разу блиск для губ її підвів».

— А мене до вокзалу підкинете? — запитала я вголос.

Наталя відвернула очі від телефону. Андріїв погляд стрибав із Тимоша на мене й назад.

— Впевнена? — уточнив Павло.

— Якщо вас не обтяжить, — кивнула я.

— Особисто мене — ні, — сказала Ната.

— Ми почекаємо, поки ти зберешся, — зголосився Андрій.

— Я швидко, — пообіцяла їм.

Речей у мене було не багато й усі позостались у межах Тимошевої кімнати, тож туди я й попрямувала чимдуж.

Забрала футляр із зубною щіткою з полиці для рушників, крем для рук — з приліжкової тумби, з розкладної сушарки зняла свій рушник і труси з бантиками, а тоді запхала все це в наплічник.

— Ти забула її біля комина, — виник у проваллі дверей Тиміш.

— Дякую. — Я забрала в нього книжку.

Любовний роман у м’якій палітурці. Клішований. Передбачуваний. За каноном.

Чому наш роман не міг бути таким? Либонь тому, що його пише якась аматорка. Зла і життям невдоволена.

Ми мали б отримати бажане й розійтися, бо вже нема чого вдавати пару. Тоді, наодинці, нам слід було б гадати, чи справжні наші почуття, а чи надумані. І чи той, другий — чи та, друга, відчуває те саме?

Зрештою ми б зійшлися ближче до фіналу. Душевна розмова, щирі зізнання, палкий секс — класика.

Я так хотіла цієї класики. Я заслуговувала на неї.

Однак, що ми маємо на ділі?

Тиміш одружиться, а я кукуватиму на Тончиному весіллі самотою. Ми з ним ніби й знаємо, що почуваємо навзаєм, але, виявляється, для «довго і щасливо» цього замало.

Бо ж як знати, що цього разу, розхитавши човен, ми не захлинемося, коли він перекинеться? І як зробити так, щоб він тримався на плаву? Як залатати діри, які колись пробило в ньому скалами?..

Питань чимало — відповідей нуль.

Я перевела погляд із книжки на Тимоша. Мені аж свербіло, так хотілося його обійняти. Хоч раз, останній…

Але точнісінько так я думала й про минулі обійми.

Вдихнувши поглибше, я сунула книжку в наплічник і оглянула кімнату наостанок: либонь нічого не забула.

Так, нічого. І те, як гарно нам тут було, теж забути не зможу. На щастя. І на превеликий жаль.