***

***

На небі горіла перша зоря, над столом лунав Отченаш, а мені пахло ладаном і драмою.

Закінчивши молитву, Галина подмухала на свій стілець і присіла.

Зазвичай вона була чи не єдиною, хто так робив. Подорослішавши, Горчуки вже не вірили, що можуть придавити душі померлих родичів, які долучилися до вечері, а Дарина перестала дотримуватися звичаю, бо ця забобонність неабияк дратувала її чоловіка. Однак цього вечора на стілець подмухали всі.

Хтось, може, на згадку про старі-добрі, але ми з Тимошем і Євою точно для того, щоб подратувати Василя Степановича. Його ж бо аж пересмикнуло від дмухання тещі — таке гріх було не повторити!

— Пфу-у-у! — зробили якомога гучніше і Захар зі Златою, і Андрій із Павлом.

Одна Ната жарту не зрозуміла. Пильно огледіла стілець і про всяк випадок струсила з нього щось рукою.

Дивлячись на все це, Дарина і собі подмухала на стілець, а тоді з виглядом капосного дівчиська сіла між чоловіком і матір'ю.

До речі, посадка за столом Василя Степановича теж не влаштовувала. Він кілька разів натякнув Наталі, що за правилами етикету відкривати й замикати гостьову вервечку має чоловік. Нібито їй належало помінятися місцями з Андрієм, щоби сісти по праву руку від чоловіка.

А втім, його намагання розсадити Павла й Андрія були марні: Павло удав, наче приймає зауваження батька — ізрештою, хто ми такі, щоби порушувати етикет, еге ж? — і помінявся місцями з Натою. Себто сів по інший бік від Андрія.

Василь Степанович сховав роздратування за стаканом узвару.

Чесно кажучи, мене теж розташування гостей не надто тішило. По ліву руку від Василя Степановича сиділи Ольга, Дмитро й Аня. Наступною мала сісти Злата, натомість сів Тиміш. Я присіла по інший бік від нього, і Злата примостилася поруч.

З одного боку це добре, бо щось у мені вимагало, щоб Злата сиділа якнайдалі від сина отієї «доброї подруги». Не виключено, що й Тиміш керувався аналогічним чуттям. Однак, тепер Аня сиділа по праву руку від Тимоша. Як і Дарина від Василя Степановича. І Павло від Андрія. І Єва від Захара…

А коли Аня передусім потягнулася за салатом із помаранчами й тофу (його також сімейство Харлан принесло як гостинець), Тиміш щось шепнув їй на вухо — і ось вона вже ніяково всміхається, складає руки на колінах і, як належить, чекає на свою порцію куті й узвару, перш ніж взятися за інші страви.

Вони так походили на пару, що мене від них мутило.

Ретривери снували під столом, сподіваючись і собі відхопити смачненького.

— Я ж вас першими годувала, — шикала на них Дарина, прекрасно розуміючи, що виканючити ласощі — то мила справа: від такого не відмовляються навіть ситі собаки.

Коли цуценята шустьнули під ногами Ольги, вона залишилася незворушною. Їла плов зі спаржею, дбайливо підштовхуючи горошинки собі на виделку ножем, і тримала спину рівно, навіть коли котрийсь із розбишак вирішив поштовхати її стілець.

— Ті ж діти, тільки кудлаті, — усміхнулася вона одним кутиком губ. — В Ані теж є пес. Чотирирічний. Але за поведінкою — щеня щеням.

— Ох облиш, мамо, у неї чихуахуа, — закотив очі Дмитро, а тоді кинув хитрий погляд до сестри: — Він навіть за пацюка не зійде.

Аня грайливо наморщила ніс, Злата тихенько захихотіла, а я все зиркала на Трету, розмірковуючи, скільки правил етикету порушу, якщо заберу її собі на коліна.

Зрештою я відщипнула шматочок пампушки, вмочила його у свою миску сочевичного супу-пюре й опустила руку під стіл. А затим здавлено ойкнула, бо ж Трета знову мене вкусила… собака зла.

Насамперед навчу її чемности.

За пів години спілкування за столом пожвавішало. Щоправда, спілкувалися всі групками. Кожен у своєму кутку.

Злата запевняла Павла, що йому варто скуштувати овочеве рагу. Він сумнівався, позаяк минулого разу Златина гриблянка вартувала йому трьох пачок активованого вугілля.

Ната нишком показувала Андрієві щось у телефоні, а Галина вивчала спину Дмитра, який попросив йому вибачити й відійшов, щоб відповісти на дзвінок.

Захар одним вухом слухав Єву, а іншим — батька. Той радо-любо спілкувався з Ольгою, наче вони просто зараз дітей під вінець справляли.

А Тиміш накладав собі й — це важливо! — Ані квашеної капусти.

Капусти.

Матінко, як я ревнувала!

— Хочеш? — запитав він мене.

— Ні, — гордо відказала я.

Увесь вечір Тиміш був ніби поруч, але відчувався далеко. Час від часу я простягала до нього долоню так, щоб він міг обхопити її своєю під столом. Одного разу він таки це помітив і сплів наші пальці. Проте говорив до батька, Ані, її мами — до будь-кого, але не до мене.

Хотілося просто встати й піти, однак не належить покидати місця до кінця святкової вечері. Я могла б вигадати поважну причину, як-от поповнення кухлів узвару, проте цим саме займалася Дарина, тому я просто відкинулася на спинку стільця, торкнулася пальцями зґард і вдихнула поглибше.

— Підіймай вище, — шепнула до мене Злата.