***

***

Коли в дитинстві ми з мамою справляли зимові свята разом із Горчуками, то на Святий вечір збиралися в Ясіні, у батьків Дарини, а на Щедрий — в Опішні, у моїх дідуся та бабусі.

В обидвох селах винаймали додаткову хату, щоб змогли розміститися всі дорослі та діти, але на святкових вечерях хай там що всі тіснилися за одненьким столом.

Пам'ятаю перші такі свята я провела на маминих колінах. Злату Дарина теж всадовила до себе, щоб заощадити трохи місця на лаві. Тиміш потішався з нас, аж живіт надривав, допоки його й самого не забрали на коліна до тата.

То були роки, коли мій батько проводив свята з іншою родиною. А пізніше, у школі, я вислуховувала Тончини перекази про те, як все було пречудово і який величезний будинок для Барбі подарував їй «татуньо».

Однак саме в ці роки свята мене тішили найбільше.

Галасливі гуляння й затишні посиденьки з пишними столами, танцями, співами, таємничими обрядами й теплом родинного вогнища — хіба можна уявити щось веселіше?

У ті часи, повертаючись додому зі школи, я діставала з коробки зв'язані Галиною капчурі [4] й строкату хустинку, якою моя бабуся обмотувала мені голову, відправляючи нас, дітей, на щедрування, — і розуміла, що не проміняла б це на всі лялькові будиночки світу.

— Тримай із цього боку, — попросила Дарина, протягуючи мені краї скатертини.

Ми покрили застелений соломою стіл, і пригладили тканину так, щоб не впадали в око горбики.

З плином часу святкування зазнали значних змін.

Коли ми з мамою зосталися самі, то почали готувати Щедру вечерю в Харкові.

Коли Галина лишилася сама на ґаздівстві, вона значно спростила ритуальність святкових обрядів.

Коли Дарина вернулася в Ясіню, вона поставила поруч із Дідухом ялинку.

А коли ми, діти, повиростали, то з усім скепсисом до забобонів і потребою звітувати про кожен крок в соцмережах загубили первозданну радість качань по вкритій сіном підлозі й утішних гадань на Маланку.

Хіба могла тодішня, мала, я уявити зустріч Різдва без членів родини? Ні. Але ж ось воно. Хоча, як так подумати… відчувається геть інакше.

— Христос рождається! — широко всміхалась я у смартфон.

— Славімо його! — почувся звідти голос мами.

— Ма, тебе не видно.

— Я увімкнула камеру.

— Ой, нє.

— Увімкнула-увімкнула, вона просто не робе.

— Та все там робе, якщо на нього тицьнути.

— Та шо там тицькати, якщо ж оцей кружечок… О!

Її зосереджена моська таки з'явилася на екрані, а тоді мама просяяла:

— Привіт, доню!

— Привіт, ма! — хихикнула я.

Вони з Михайлом знову гуляли. Я спитала, чи це не тому, часом, що його родичі вигнали їх із хати. Михайло почервонів, мама пирснула.

— Вони збиралися, — сказала вона. — Але ми пішли самі.

— О, на Бога! — форкнув Михайло. — Якби не ти, він би сам ту ялинку перевернув.

Як з’ясувалося, моя мама примудрилася завалити ялинку на улюбленого кота Михайлових батьків.

Браво, мамо, просто браво!

— То це у вас валізи? — Я придивилася до силуетів на екрані.

— Ага, — зітхнула мама. — Вертаємося раніше.

— Кота шо тією ялинкою контузило? — не розуміла драми я.

— На жаль, ні, — буркнув Михайло, і мама скорчила мені моську, мовляв, «Ба, він на моєму боці!».

— О, Дарино! — зойкнула мама.

— Здрастуй, люба! — зраділа та.

Дарина саме проходила повз. Спинилася, передала книш Павлові, і вигукнула:

— Христос ся рождає!

— Славімо його! — озвалася мама.

Скоро вони так розговорилася, що мені довелося віддати Дарині телефон. Вона кликала маму з Михайлом приєднатися до нас, але ті відмовилися, бо ж втомилися від гостин.

— Як щодо наступного року? — запропонувала мама. — Гадаю, саме час відновити традицію.

— Атож! Різдво у нас — Маланка у вас, — підхопила ідею Дарина. — Мой, Людко, тут си таке стало — ти не повіриш!… — І пішла з моїм телефоном далі займатися приготуваннями.

Я розтулила рота, але так нічого й не вимовила, зітхнула. Аж раптом мене закрутив якийсь вихор і я буцнулася в Тимошеві груди.

Традиційне святкове вбрання завжди робило з нього завидного леґіня, однак тільки сьогодні я усе ж позаздрила… самій собі. Бо ж це до моїх губ він прилинув. І це мої руки забралися під його кептарик…

— Диви! — Я відвернула пруг жакета, щоб Тиміш побачив зґарди.

— А я собі й думаю, шо воно так знайомо шелестить!

Він усміхнувся й крутнув мене ще раз. Проте цього разу зупинив спиною до себе, притис до грудей, тоді шепнув на вухо: