***

***

На Різдво Горчуки завжди одягалися в традиційний стрій. Пишно вишиті сорочки, черлені кептарі [1]. Жінки блищать запасками й подзвякують прикрасами. Чоловіки хизуються франтуватими сердаками [2] й ошатними гачами [3]...

Я ніколи не вписувалася.

З автентики у мене лише гребінець — той, що в коробці, без зубчика. І хоча Василь Степанович теж нічим старовинним не чванився (Галина мала ласку дарувати чоловікові речі лише онукам), його блейзери з дорогих ниток і годинники, вартістю як нирка спортсмена, аж ніяк не полегшували становище.

Навіть коли з'явилася Єва, я все ще відчувала себе гидким каченям серед лебедів. Однак сьогодні нас, каченят, було чимало і, не змовляючись, ми всі вбралися в чорне.

У Нати й Андрія це були монохромні штанні костюми, у мене і Єви — довгі сукні й жакети, що заледве сягали талії.

Кожен також додав щось червоне: вишиті вставки, орнамент на поясі, глиняне намисто чи носовичок, що вигулькував із нагрудної кишені піджака.

Коли ми вчотирьох зійшлися в їдальні, Андрій перший зайшовся сміхом.

— Клонування пройшло успішно, — повідомила Наталя знудженим голосом оператора служби підтримки. — Будь ласка, звільніть капсули для наступної партії клонів.

— Ми раді, що ви надали перевагу нашій фірмі «Сяк-так і готово!», — підтримала жарт я.

— Задля поліпшення якости обслуговування просимо вас повідомити про наявні недоліки пупкування, — продовжила Єва.

— Натисніть «один», якщо клоновані жують язик, а не розмовляють, — приєднався Андрій.

— «Два», якщо одне око в них мигає, коли інше — ні.

— «Три», якщо вони періодично засинають при ходьбі.

— Якщо брак ви поки не знайшли, натисніть «чотири».

— Пі-і-і-іп! — противно пропищала Злата й перший поверх загудів від нашого гоготу.