Розділ 18. Святвечір

Розділ 18. Святвечір

Ми зі Златою чепурилися в її кімнаті. Там було дзеркало в повний зріст, тож я крутилася перед ним у єдиній сукні, яку прихопила з собою в поїздку.

Чорна, в'язана, приталена. Закриті ноги, руки, шия… Сюди б іще хустку яку припасувати — з черницею б сплутали, їй бо!

Ні, ну серйозно, чим я тільки думала, коли її обирала?

— Не надто просто, як гадаєш? — звернулася до Злати.

Вона відлипла від журналу й кілька секунд уважно вивчала відображення моєї статури, а тоді перевела погляд на обличчя — примружилася.

— Раніше ти не просила в мене порад.

Прозвучало це як звинувачення.

— Ну так то ж тоді потреби не було.

— А теперечки вона з'явилась?

— А теперечки, як бачиш, так, — розвела руками я.

— Бо ти шурхаєшся з моїм братом?

Мої щоки мов ошпарило.

— Я не шурхаюсь!

Не зовсім. Я воліла б, але ні. Не в оцьому домі. Не коли ми в ньому не самі. Бо ж, на жаль, я дійсно голосна й учора впевнилася в цьому.

Мені хотілося вірити, що я зможу контролювати гучність стогонів, тож я заклалася з Тимошем на одне бажання… і програла, щойно його язик торкнувся клітора.

О, ця проклятуща самовпевненість!

Тепер, якщо він загадає передивитися разом «Відступників» [1], я страждатиму і вимагатиму реваншу.

Злата сповзла з ліжка, підійшла до мене й обійняла зі спини.

— Коли ви не кажете мені, що між вами, мені стає та-а-ак сумно! — надула губки вона.

— Тобі не сумно, мала ти засранко, тобі цікаво.

— Еге ж! — У карих очах заіскрив запал: — Розкажи мені усе!

— О, прошу, Злато! — Я вивернулася з її рук і пригладила уявні складки на сукні. — Це занадто.

— Тобі нема чого соромитися, — защебетала вона, ізнов підступивши, і нумо пропускати мої пасма крізь пальці. — Усі це роблять.

— Ти говориш як твоя бабуся.

— Хочеш сказати, їй ти розповіла, а мені ні?!

— Та нікому я нічого не розповідала, — шикнула я.

Частково тому, що Злата сполошилася. А частково, тому що, сполошившись, вона висмикнула мені кілька волосин.

— Господи Боже… — Я перекинула копицю волосся на інше плече. — І ти можеш не кричати так, будь ласка?

— Можу, — склала руки на грудях Злата. — А от ти вчора не могла.

— Трясця його…

— Матері? Не певна, що й вона це чула.

— Я гадала, тонкі у вас тільки бічні стіни, — промурмотіла я.

У сусідній кімнаті дивилися фільм — вони не мали чути те єдине, але вкрай недоречне «М-м-м».

— Йо, тільки бічні, — Злата посміхалася. — От тільки, бач, я вчора нудилася — пішла подивитися, шо інші роблять. Ната якраз тягнула ноут до кімнати Павла й Андрія…

Котра межує з нашою.

— У неї було кілька завантажених серіалів на акаунті.

— Ох! — Я присоромлено заплющила очі.

— І «ох», і «ах», і «м-м-м-м»! — останнє Злата простогнала. Ще й так виразно й голосно, що я не стрималася — обернулася і затулила її рот долонями.

— Ви точно родичі, — невесело констатувала, згадуючи ледь не ідентичну витівку Тимоша в клубі.

Коли я прибрала долоні, Злата вишкірялася на всі кривенькі тридцять два. А тоді опустила руки на мої стегна зі звучним «шльопс!» і розвернула мене знову до дзеркала.

— Ця сукня згодиться, — сказала вона відображенню, мандруючи руками вгору по моїй талії. — Тиміш шаленітиме від твоїх вигинів.

— Ти робиш тільки гірше, — похитала головою я.

— Йой, нє!

Злата ще раз плеснула по моїх стегнах і подалася до шафи.

— Чекай! — кинула вона й за мить нап’яла мені на плечі жакет.

Важкий. Я розправила плечі, оцінюючи вигляд.

Прямий крій, на дотик — вовна. Сам чорний, але з акцентними вставками: вишивка гладдю, багряними нитками.

Я потягнула китиці, крутнулася в один бік, в інший.

— Файний, еге ж? — схилила голову набік Злата.

— Еге, — усміхнулася я.

— Але це не дарунок! — виставила палець вона.

— Я здогадалася. — І закотила очі.

— Повернеш після Коляди.

— Як скажеш.

— Гм-м… — Злата постукала пальчиком по підборіддю. — Однак чогось таки бракує.

Я взяла велюровий мішечок, який принесла разом із щіткою для волосся й шпильками, і дістала звідти зґарди.

— Отакої… — видихнула Злата, коли я приклала їх до шиї. — І як довго ти їх від мене ховала?