Розділ 17. Архіви спогадів

Розділ 17. Архіви спогадів

Ті, хто не заснув під час перегляду фільму, домовилися наступного ранку всім гуртом рушити на Драгобрат. Я була в сонній меншості (разом зі Златою й Натою), тож дізналася про це за сніданком.

Тоді Тиміш неспішно розмазав шоколадну арахісову пасту по тосту з цілозернового хліба, охайно виклав туди шість кружечків банана й передав мені зі словами:

— А ми залишаємося тут.

Дарина обурилася, мовляв, не можна відриватися від колективу. А Захар кахикнув.

— Мамо, якщо ти вічно триматимеш їх при собі, онуків так і не дочекаєшся.

Це спрацювало. Нам дали спокій. Буквально лишили самотою — уперше за час візиту в Ясіню.

Мені хотілося всміхнутись Тимошеві з тим самим поглядом «А я тобі що казала!». Хотілося, щоб він визнав, що я мала рацію, коли заохочувала перетягнути ще когось на наш бік. Ставку робила на іншого брата, звичайно, але ж результат — ось він.

Проте обличчям Тимоша промайнула лише тінь моєї усмішки. Після драми коло ялинки його мало що тішило. Надто, якщо це стосувалося Захара. У мене були сумніви щодо того, чи варто взагалі розповідати про нашу останню розмову. Та я вирішила ризикнути.

— Він просив вибачення вчора, — сказала мимохідь, брьохаючи поруч із Тимошем у глибокім снігу.

— Вважай, то була Єва, — відмахнувся Тиміш.

— Я спершу теж так подумала. Але Захар казав щиро.

— Ну так, зовсім як батько.

Що ж, принаймні, я намагалася.

Ми дійшли до витягу в центрі селища і каталися там всенький день, перервавшись лише на перекус у колибі. Та коли сонце почало схилятися до обрію, а мені й досі не вдалося спуститись як слід, Тиміш запропонував вернути додому — я вперлася:

— Ще разок.

— Тільки не зволікай, — кивнув він і поїхав першим.

Я мала зробити це сьогодні. Зрештою з'їхати без страху й зайвих вихлянь. Минулого разу я зламала руку саме тут, на Костирівці, і з гіпсом зустрічала Різдво. Цьогоріч усе має бути інакше.

Я маю випередити Тимоша в навчанні. І коли сьогодні надвечір він зварить гарячий шоколад — не пересолить і гордовито всміхнеться — це має бути мій трофейний гарячий шоколад. Я маю завтра справляти Святвечір з усвідомленням, що минуле минуло, а майбутнє в моїх… ногах, мабуть.

Я поправила захисні окуляри, зайняла стійку. Вдих, видих — відштовхнулася.

За приблизно сто мільйонів спроб плавно спуститися, я дійшла висновку, що зосередженість на трасі, про яку торочив колись дитячий інструктор, чи відключення голови, якому научав наразі Тиміш, мені геть не підходять. Златин драйв — і поготів. Найліпшими моїми спусками були ті, за яких я концентрувала увагу на відчуттях.

Дихання, поколювання в м'язах, положення тіла в просторі. Лижі зараз — продовження моїх ніг. Лижні палички — рук.

Вдих, видих.

Зимне повітря щипає ніздрі, сніг розлітається вусебіч під ногами. Я мов та гумка: гнучка, пругка, незламна.

«Hubba-bubba бабл гам», — промайнуло в голові, і я хихикнула. Навіть шарф точнісінько того відтінку!

З кожною секундою Тиміш ставав все ближче. Він зняв захисні окуляри, тож я бачила, як високо підскочили його брови.

— Молодчинка! — гукнув він, склавши руки рупором.

Синюваті губи розтягнулися в усмішці. Невимушеній, відрадній — справжній. Хто б міг подумати, що я ладна так швидко за нею скучити!

Щойно я пригальмувала, Тимошеві руки обплели мій стан. Я стягнула захисні окуляри, щоб розгледіти блиск в його очах. Бездонні. Несила було думати про щось, окрім них.

Серце все ще гупало об ребра — кудись поспішало. Силкуючись його наздогнати, я сунула вперед.

Тимошеві губи були холодними, але м'якими, піддатливими. Вони відкрилися майже одразу, дозволяючи мені вести, грати — робити з ними все, що заманеться.

Кожна клітинка мого тіла вібрувала, а в голові дзвеніло від збурення. Я була переконана, що це вплив спуску. П'янкий смак перемоги, здобути яку було йой як не просто. Однак коли Тиміш поглибив цілунок, мені підкосились коліна.

Я гадала, що пам'ятаю, як це, цілуватися з ним. У моїй голові існує вичерпний архів емоційних моментів, наріжних подій і вузлових досвідів тілесної чуттєвости. Для наших поцілунків — дзьобань, цмоків і французьких — там виділено окремий стенд, якщо не відділ.

У ніс, у щоку, вії, губи; жартівливі, ніжні, пристрасні, кусючі — на будь-який смак і на всі випадки життя. Але це… Схоже, я щось не занотувала того літа. Щось важливе. Визначне.

Палички полетіли геть. Рукавички теж заважали. Мені хотілося торкатись Тимоша. Мняти й жмякати. Тягнути його волосся, гладити шию, стискати те, що під курткою й нижче, у штанях.

Я готова була начхати на мороз (і навіть чхати після того, що зроблю на морозі), аби тільки відчути Тимоша повніше. Перевірити, які ще дані в моєму архіві потребують уточнень.

Може, варто взагалі спалити все до тла й переписати наново? На це піде час, але що ж то за архів із тьмяними підробками оригінальних даних, еге ж?