***

***

Захар завів мене до вбиральні, що межувала з кімнатою Злати. Провернув засув і увімкнув воду. Це було краще, ніж плентатися на вулицю у двадцятиградусний мороз. Об’єктивно краще. Я ледь не аплодувала його винахідливості, чесно.

— Я хочу перепросити, — заявив він, коли з головної зали долинули перші рядки діалогу персонажів.

— Ти хочеш чи Єва наполягає? — уточнила я, склавши руки на грудях.

— Я хочу, але не тому, що Єва наполягає.

Я приснула. У цьому було щось. У його тоні, відкритій позі. Роби він це для галочки, робив би перед Євою.

— Чому? — розпустила вузол рук я.

— Ти ж дійсно його любиш, правда?

— Так.

— А кохаєш?

Я сховала очі, уткнувшись поглядом у темну плитку ванної кімнати.

— Ти перепрошувати збирався чи мені допит влаштовувати? — промурмотіла.

— І Тимко тебе кохає.

Я різко випрямилася.

Черговий виверт? Хоче приспати мою увагу? Ліпше бути на чатах.

— І це дуже зворушливо, — продовжив Захар. — Те, що ти робиш для нього.

— Якщо зараз ми говоримо про той мафін, то…

— Дякую, що захищаєш мого брата, Лізо. Я й сам мав би це робити. З самого початку.

Мені мов жарину в груди кинули.

Захар знає. Він усе-всеньке знає!

— Захаре, Тиміш багато для мене значить… — почала було я.

Але Захар в один крок скоротив відстань між нами й поклав руку мені на плече.

— Я вірю, — сказав він і всміхнувся. — І відтепер гратиму за правильну команду.

Він підморгнув. Так звично, по-Захаровськи. Як робив сотні разів до того. Усякий раз, коли грав із нами, навіть граючи проти нас.

З-за дверей почулось шпигунське попискування.

— Якщо ти кричала «бескид», а я не почула, ось твій шанс, — прошепотіла Злата.

Ми з Захаром обмінялись усмішками.

Плюс один гравець у команді. І плюс один провал, який перед Василем Степановичем йде за два. Не втішний рахунок, але прийнятний.

З цим можна працювати — з цим можна виграти.