***

***

Упоравшись зі своєю частиною, Тиміш перебрався на кухню. Спочатку витряс із мене, скільки грамів потрібно того і сього для гарячого шоколаду (на око йому, бач, готувати не годиться), а тоді заявив, що готуватиме сам.

Поки я варила шоколад і відміряла кількість інгредієнтів, Тиміш усе нотував і стежив за процесом, отож, був певен, що зможе його відтворити. Я мала сумніви щодо цього, позаяк на нотування в нього пішло чимало часу — із тонкощів процесу щось достоту пропустив. А втім, приправиши салат оливковою олією, усе рівно пішла до каміна.

Без падінь і синців кататися не навчишся — без псування продуктів у кулінарії далеко не підеш.

Злата посунулася, щоб звільнити мені місце на дивані. Прибирання добігло кінця: Андрій із Павлом повертали килими, Захар розвішував фіранки, а Дарина розставляла по дому аромадифузори, тож і Злата могла спокійно листувалася з Микитою.

Я вмостилася біля неї з імпровізованим столиком (книжкою) на колінах і втупила очі в лист паперу, який поклала згори.

Не була певна, що це спрацює. Може, з Галиною, але не зі мною. Частина бублика-обручки пережована й пожбурена в смітник — а мені й досі болить за Макара.

Може, знищення фізичної прив'язки до спогадів — не мій шлях? Може, я взагалі не маю хисту до зумисної амнезії?

Може, може…

А може, грець із ним? Поки не спробую, не дізнаюся.

Глибоко вдихнувши, я затисла ручку між пальцями й кінець-кінцем таки навела першу рисочку.

«Любий Макаре!»

Ні, він мені не любий. Це я закреслила.

«Скотиняка ти така!»

Знов не те. Черкнула.

«Псина ти лишайна!»

Я глипнула на Трету: вони з братами оббігалм колами ялинку. Макара собакою називати — справжніх собак ображати.

Черк-черк-черк.

«Будеш просто М.

Хоча й цього тобі, здається, забагато. Мої любов, довіра, роки життя — тепер ще й літера? Що далі, М.? Простягнеш яблуко в обмін на душу?

До речі, сестру ти в мене теж забрав. Не те щоб вона мені була аж так потрібна. Якраз Тоня — ні. Можеш залишити собі. Сподіваюся, ти вже жалкуєш. Сподіваюся, вона сипле пісок тобі в очі, як колись сипала мені.»

— А какао треба всипати до того як молоко закипіло чи після? — гукнув Тиміш із кухні.

— Молоко не повинно кипіти! — крикнула я.

— Пізно.

Я зітхнула.

«Скажи-но мені, М., коли ти став таким? Коли перетворився на безпринципного зрадника?

Ти був милим хлопчиком. Геть не таким, як інші. Коли ми зустрілися вперше, мені здалося, ніби ти не з цього світу.

Мрійливий погляд, білі вії й ця фарба, що повсякчас залишалася в тебе то на руках, то на шиї… Я обожнювала гадати, де вона буде сьогодні: підборіддя чи долоня? А колір який? Зелений? Жовтий? Синій? Може, ти експериментував із палітрою? Чи твоя мама помітила мазок і стерла його серветкою до того, як ти зайшов у клас?

Де подівся той хлопчик, що подарував мені бублик, М.? І чому я так довго не помічала, що він зник?»

Щеняча орава пронеслася під моїми ногами, тож імпровізований столик похитнувся. Я випадково закреслила останнє слово, але коли збиралася написати його наново, передумала.

«І чому я так довго не помічала, що він зник? пішов?

Тебе ніхто не тягнув до Тоні. Ти обрав зрадити мене, М. Ти свідомо подарував їй свій перший поцілунок. І ти свідомо відмовився від випускного зі мною заради неї. Брехня була твоїм вибором.

А який вибір мій? Що роблю я, коли пишу тобі цей лист? Навіщо зберігаю клятий бублик? Щоби що? Колись надягнути його знов і цього разу зрадити себе вже самотужки?»

Я втягнула повітря носом і випустила через рот зі звуком «Ха-а-а».

— З тобою все гаразд? — сторожко запитала Злата.

Я кивнула. Схоже, від цієї терапії таки буде пуття.

«Ти мені не потрібен, М. Більше ні. Ні ти, ні твої білі вії, ні обіцянки. Останні однаково нічого не варті. Вони порожні, нікчемні. Зовсім як ти.

Я би радше не знала тебе, М. Я би радше ніколи з тобою не водилася. Ніколи не давала б нам другого шансу, бо не існувало ніяких “нас”.

Та, на жаль, “ми” були. На щастя, не будемо.»

Я склала лист, однак не кинула до каміна. Трохи повагавшись, розрівняла його й дописала:

«До речі, бачила фото з ваших заручин. Ти знову відростив ту борідку? Вона не пасувала тобі тоді, вона не личить тобі й зараз. Але ж ти дуже старався, еге ж?

Саме тому від щирого серця зичу тобі облисіння! Тотального.