***

***

Тиміш не помітив, що я принесла цуценя. Він і досі сидів насуплений перед екраном. У синьому світлі його вилиці видавалися різкішими, ніж зазвичай, скло прямокутних окулярів відблискувало фіолетовим.

Опинившись на ліжку, Трета прийнялася міряти його своїми маленькими лапками. Зовсім як Тиміш перед татовим дзвінком. Вправо — вліво, вправо — вліво. Вона прикусила одну з Тимошевих подушок і потягнула її до центра ліжка. Моя дівчинка!

Якийсь час Трета ще гарцювала, а коли почала моститися на другій половині ліжка, я дала Тимошеві останній шанс зайняти своє місце, поки це не зробили за нього.

— Горчуку?

Він гмикнув.

— Спати хочеш?

— Ні.

— І вночі не прийдеш?

— Ні.

— Тоді ми спатимемо без тебе. На добраніч!

— Добраніч.

Ще три неквапливих клацання мишкою — і…

— Зажди — «ми»? — Він обернувся.

Трета чи то дзявкнула, чи то позіхнула.

— Твоя мама сказала, що я можу забрати цуценя собі, — погладила Трету я.

— Серйозно? Так і сказала: «Неси його в ліжко — най спить із тобою замість Тимка»?

— Це дівчинка. — Я ткнула пальчиком у мокрий носик.

Щохвилини ідея мати собаку здавалася мені все більш привабливою.

— А лапи у дівчинки чисті? — Тиміш закрив ноутбук, сховав окуляри в футляр і повагом рушив до ліжка.

— Чисті. — Я скинула догори відполіровані пемзою п'ятки, і почула Тимошів смішок.

— Знаєш, у мене колись були фантазії, де в ліжку троє. Але там все було трохи інакше.

Коли він заліз зі свого боку, Трета знов пожвавішала й підлізла до нього — ластитися. Я перекотилася на живіт і сперлася на лікті.

— Дай угадаю: друга жінка теж була людиною?

— Другої жінки взагалі не було. — Тиміш перевіряв чистоту Третиних лапок.

Я питально вигнула брову.

— Я тверезо оцінюю свої можливості, Лапко. З двома жінками я би не впорався.

Я хихикнула.

— Тобі казали, що фантазії не мусять бути раціональними, Горчуку?

Він знизав плечима, а кутик його губ підскочив у втомленій напівусмішці.

— Чи можу я вважати це за камінґ-аут? — запитала його обережно.

Він помовчав, чухаючи черевце Трети.

— Напевно, так, — шепнув зрештою.

— Тоді дякую, — так само тихо озвалась я.

Тиміш покосився на мене.

— За довіру. — І м’яко всміхнулася.

Коли Тиміш сторожко зробив те ж саме, мені потеплішало в грудях.

— Знаєш, років до десяти я думав, що це норма, – сказав він згодом.

— Це і є норма, — зауважила я.

— Так, але я думав, що це загальноприйнята норма.

— О.

— Не знаю, у якій бульбашці перебував, але в дитинстві мені вбачалося звичною справою, що ти можеш симпатизувати і хлопцям, і дівчатам. Коли мама казала, що любить батька, чи коли дідо цілував бабусині руки, я прив'язував це до особистости, а не того, що в когось у штанях. Ніби кожен із них міг обрати будь-кого, але обрав саме цю людину, розумієш?

Я розуміла.

— І як лопнула та твоя бульбашка?

— Що ж, ем, дай-но згадаю… Якщо не помиляюся, це було взимку. Снігу не було, але тоді рано темнішало. Я збирався прогуляти урок історії мистецтв. Вислизнув із музикалки й пішов довгою дорогою, щоб раптом не прийти додому завчасно. А за першим поворотом дивлюся — Павло цілується з якимось скрипалем.

— Йой.

— Ага, «йой». Додай до цього те, що я почав дражнитися й Павло струсонув мене за плечі. Зараз я розумію, що він був нажаханим, але тоді дійсно не міг второпати, чому мушу тримати побачене в секреті. Типу, що в цьому такого? Захар зустрічався з багатьма, і ми завжди дражнили його гуртом. Це щось на кшталт сімейного виду спорту: перемагає той, хто вигадує найбільш дошкульний жарт. Словом, я вважав, що Павло поводиться дивно, і дуже злився на нього. Навіть поцупив його флейту.

Я ледь втрималася від смішка. То ось про який випадок Павло мовив у крамниці.

— І що було далі? — Я підперла підборіддя кулачком.

— Він перевернув мою кімнату догори дриґом, але флейту так і не знайшов. Психанув — сказав, що коли я вже його так ненавиджу, то можу розповісти про все батькам.

— Але ти не розповів.

— Не розповів. Я дістав флейту з-під умивальника, приніс йому, але сказав, що не віддам її, поки він не зізнається, що поганого робить його хлопець. Бо ж повинна була бути причина. Може, він матюкається чи його от-от виженуть зі школи за неуспішність.

— Твої припущення, певно, здалися Павлові лепетом.