***

***

І от Тимоша я ніби люблю, але розібратися, що в нього на думці, однаково не сила. Він бо зі мною так і не поговорив. Наглитався кави, під'єднався до офісного комп'ютера по віддаленому зв'язку й уже другу годину поспіль тицяє й тицяє по клавіатурі…

Бодай би її водою залило дощовою!

— Знаєш, як ти працюватимеш усю ніч, я можу піти спати до Злати, — сказала я, підвівшись на ліктях. — Із тобою тут однак не заснеш — твоя рідня мене зрозуміє.

— Роби шо хочеш, — навіть не глянув на мене Тиміш.

Я пирхнула й бухнулася назад на подушки. Склала руки на грудях і обернулася до вікна.

Небо затягнуте сіро-синіми хмарами — новака не розгледіти. Злива нещадно б'є у шибки, вітер гне крона сосон коло будинку…

Яскравий спалах і прийдешній за ним перекат грому довершили композицію «Ти ніколи не заснеш, Лізо», і я з тихою лайкою відкинула ковдру. Підвелася, намацала капці й потупцяла за своїм наплічником.

Тиміш не спитав, чим я роздратована чи що намагаюся відшукати. Може, мені не завадила б допомога? Нє?

Це роздратувало ще дужче, тож я демонстративно витрясла вміст наплічника на підлогу, а відтак стала навкарачки й заходилася копирсатись у речах.

— Не забудь потім зібрати, — сухо прокоментував це Тиміш, і я фиркнула.

Авжеж, авжеж, чистота підлоги важливіша за мій психічний стан. Дякую, що потурбувався!

Кінець кінцем плюшеве ведмежа я так і не знайшла. Тому просто закинула всі лахи назад до наплічника, запхала наплічник у шафу, грюкнула дверима шафи — попала рівно під удар громовиці: сама перелякалася більше, ніж ефекту справила, — а тоді злобно потупцяла в коридор.

Планувала спуститися на кухню, проте зараз-таки зіткнулася з першою перешкодою — суцільною темрявою. У кімнаті Тимоша заледве, але світить із вікна. Та й із цього триклятого ноутбука світло лине. А тут — зась.

Отож ішла я навпомацки, неспішно пересуваючи ногами, щоб не оступитися. Десь на сьомій сходинці згадала, що в Горчуків піст — молока нема, а основі для вівсяного ще треба настоятися.

«А бодай би його!» — подумала я, і заразом прогуркотів грім. Я зойкнула й схопилася за бильце. Серце калатало, долоні пітніли. Я спробувала набрати якомога більше повітря в легені, але вийшло зробити тільки серію коротких вдихів.

Присіла на сходах і прихилила голову до бильця. Рахувала чотири секунди на вдих, вісім на видих. Коли майже вирівняла пульс, знову гахнуло.

Я вилаялася собі під ніс. Шукаючи опори, поклала праву руку на сходинку й пучками пальців натрапила на щось кудлате. Очі вже трохи звикли до темряви, тож я легко розрізнила плескату мордочку. Повагавшись до чергового перекату, прошепотіла:

— Годувати, чухати й на прогулянки водити?

Трета завихляла хвостиком. Я прийняла це за схвалення плану, взяла цуценятко на руки й проворкотала:

— Ну, як уже на те пішло, сьогодні ти спатимеш зі мною, мала.

Вона лизнула мою щоку.