Розділ 14. Горобина ніч

Розділ 14. Горобина ніч

Тиміш уже годину намагався додзвонитися батькові. Я пиляла нігті й час від часу глипала на нього. Збентежений, він сновигав кімнатою: вправо — вліво, вправо — вліво, на ліжко — бебех!

— Якщо я коли-небудь стану таким само як батько, прибий мене чимось, будь ласка!

Я відклала пилочку, підповзла ближче до краю ліжка й поклала руку Тимошеві на спину.

— Биту купувати чи й сковорідка піде? — запитала розважливо.

— Сковорідкою буде файно, дякую, — мляво всміхнувся Тиміш, аж раптом задзижчав телефон.

Я насторожила вуха, сподіваючись знову підслухати й — що важливо — цього разу не заснути. Однак Тиміш зиркнув на мене через плече, тоді попросив батька зачекати хвильку — і чкурнув до дверей.

Я тяжко зітхнула.

Він не розкаже мені всього. Пропущена крізь Тимошів фільтр розмова з батьком позбудеться іронії і кпин. Він не перекаже мені, з якою інтонацією хто говорив і як довго тривали напружені павзи. Я не побачу й не почую, що саме відчував Тиміш, коли батько казав йому одне й друге.

Утім, тиснути — тільки гірше робити. Тиміш розповість мені достатньо. Розкаже те, що вважатиме за потрібне. Це вже щось, еге ж?

Однак за пів години з'ясувалося, що поділитися він зі мною вважає за потрібне аж нічим.

Повернувшись із вулиці, наскрізь мокрий і на обличчя багряний, Тиміш прогупав на кухню. Я саме закорковувала баночку основи під вівсяне молоко: воду з перемеленими вівсяними пластівцями, фініками й ваніллю. Розтулила рота, щоби запитати, як усе пройшло, але потому одразу стулила, помітивши рвучкість Тимошевих рухів.

Він грюкнув посудом, дістав кавомолку, засипав у неї зерна й устромив ту в розетку так, що мали б іскорки посипатися.

— Кава на ніч? — із сумнівом запитала Дарина.

Вона сиділа на підлозі коло каміна: вичісувала собак і занепокоєно поглядала на сина.

Тиміш не відповів їй — просто ввімкнув кавомолку.

Ми з Дариною переглянулися, і вона покликала мене до себе, демонстративно стягуючи ще одну подушку з дивана на підлогу.

Щойно я вмостилася, Дарина вручила мені цуценя, щітку й трохи ласощів для відволікання. А тоді Трета копнула брата й влізла на почісування замість нього.

— Забереш її собі? — запитала Дарина.

— Оцю? — вибалушила очі я, тицяючи пальцем у Трету.

Щеня жваво дзявкнуло, а тоді висолопило язика й завихляло хвостиком.

— Йо, цю! — захихотіла Дарина. — Вона тебе вже обрала. Тепер як не забереш, скавучатиме.

— Ну поскавучить і забуде, — насупилася я, чухаючи Трету за вушком.

Вона заплющила очі й нумо витягувати голівку вперед, аж поки та не впала на мої переплетені ноги.

— Забирай її! — великодушно махнула рукою Дарина. — Ця порода й із малечею файно ладить. — І зирк на мене (в жодному разі не підозрілий — ви шо!).

Я похитала головою, усміхаючись.

— У мене ніколи не було собак, — зізналася. — Гадки не маю, шо з нею робити.

— Ох, облиш! Коли люблять — розбираються.