Розділ 13. Коло ялинки

Розділ 13. Коло ялинки

Цієї ночі мело. Хуртовина гуляла вулицями аж до світання, залишивши по собі морозні візерунки на шибках і стовпи снігу на подвір'ї Горчуків.

Це був ідеальний день, щоби провести його на вулиці. І будь ми малі, зробили б саме так.

Ми кидалися б сніжками, допоки хтось (Павло) не наковтається снігу чи не заплигає (Злата), бо ж один зі сніжків попав їй просто під комір куртки.

Ми зліпили б сніговика, з носом-морквинкою й руками-паличками, а тоді хтось (Захар) обов'язково виклав би йому дурнувату мордочку камінцями.

Ми б каталися на санчатах: Тиміш віз би мене, аж поки не перекинув у замет, відтак я потягнула б його до себе (щоб не ржав) і ми обидва зайшлися би сміхом.

Однак малими ми не були вже давно, тому щойно сонце зійшло, розбрелися — кожен у своїх справах.

Тиміш, Захар і Злата зібрали спорядження для сноубордингу й рушили на Драгобрат.

Наталя захопилася (навіть брови підійняла) ідеєю випробовувати свій повний привод і нову гуму, тож поїхала з трійцею.

Решта ж провела світлу частину доби окремо, а коли вже було звечоріло — ми усі зібралися на першому поверсі.

Павло з Євою теревенили за столом у їдальні. Галина вишивала біля комина. А я сиділа поруч із нею на дивані й перебирала коробки з ялинковими прикрасами.

Андрій і Дарина встановлювали ялинку. Вони ніяк не могли визначитись, де б вона мала більш претензійний вигляд: у куті між вікном і комином чи ліпше посунути її на три сантиметри праворуч? Андрій приречено зітхав із кожним новим перетягуванням литої конструкції.

— От якби там стояв рояль, жодних проблем би не було! — запевняла Дарина.

Загалом сумніви щодо перестановок у інтер'єрі їй не властиві. А поява таких наразі прозаїчна — за вікном знову сніжило.

Мело щодалі все більше, і Дарина побоювалася, що як до нас верне завірюха, сноубордистам не уникнути травм.

— Ігі на тебе! — зрештою не витримала Галина, коли за чергової перестановки Андрій ялинкою зачепив собаку. А той собака іншого собаку. А той собака як візьме, як застрибне Галині на ноги!..

[Ігі — тьху.]

— Кинь вже ту палку! — Вона рішуче встромила голку в тканину й махнула рукою: — Вернуть твої діте — не малі. А єк шо станет си, то дівчєта їх дотягнуть — чи уперше, ну?

Я хихикнула й зиркнула на Андрія: він ховав усмішку за пластиковим гіллям.

— Нене! — з докором схилила голову до матері Дарина.

[Неня — мама.]

Проте плечі її усе ж трохи розслабилися.

Ці двійко ще продовжували жартівливі прирікання, коли з колонок полинув «Щедрик».

Як то водиться, я почала підспівувати раніше, ніж усвідомила, що роблю.

Бо ж бачите, для мене це більше, ніж «чуєш мелодію, знаєш слова — співаєш». У тих наспівах мені звучить дідів сміх і відлунюють бабусині колискові. У них затишок маминих обіймів і гомінкі щедрування в колі друзів.

На уроках музичної літератури нам розповідали історію твору Леонтовича: в контексті боротьби за незалежність і про джерела ще дохристиянських часів. Однак для мене це назавжди про особисте. Рідне. Про те, від чого тріпоче в грудях і пощипує ніс.

От і цього разу, коли до мого співу долучився Андрій, коли мотив підхопила Дарина, а за нею й Галина замугикала, коли з боку їдальні — а там у нас посиденькали двійко, що мали ідеальний слух і напрочуд ладні голоси, — долинули співи про чорноброву, мені застелило очі.

Я швидко заблимала, відганяючи сльози, і щось мокре ковзнуло по моєму ліктю.

Цуценятко з плескатою мордочкою застрибнуло на диван і замахало хвостиком. Я вже знала, що це дівчинка. Єдина з виводка — Трета.

З іменами щенят не морочилися: пологи приймала Галина і як тоді виголосила «Перший! Другий! Трета!..», так і донині кличуть усіх сімох.

На ручки Трета хотіла чи в коробку з прикрасами, я не знала. Підсунула коробку — і вона прикусила янголятко, яке я сплела років зо п'ять тому.

— Чекай. — Я потягнула іграшку на себе.

Мені її чемно віддали. Перевіривши, чи нема гачків та інших дрібниць, які можна проковтнути, я кивнула:

— Бери.

Щасливе цуценя побігло хвастатися набутком перед братами. Вони купчилися довкола Дарини й дзявкали в такт уже наступній пісні святкового грайлиста. Тим часом старші собаки лежали коло ніг Галини, періодично розплющуючи то одне, то інше око, щоб контролювати малечу.

— Най тут, — зрештою визначилася Дарина.

Андрій цокнув основою ялинки й полегшено зітхнув.

— А вам вже час гуляти, йо? — звернулася Дарина до щенят.

— Я можу підтримати вам компанію, — запропонував Андрій, і Дарина радо зголосилася.

Отож скоро вони лишили нас із Галиною вдвох.

Теоретично — учотирьох, але практично — Єва з Андрієм були надто далеко, щоб говорити з нами.