Розділ 10. Романтичне кліше

Розділ 10. Романтичне кліше

Опісля сніданку молодь планувала поїхати кататися на лижах, і в мене було два варіанти: поїхати з ними чи лишитися на поталу їхній бабусі й матусі. А позаяк мені страшно було навіть уявити, на що здатна коаліція цих жінок і чим загрожує година з ними тет-а-тет, я хутко вдяглася й гайнула до машини Наталі.

— Куди це ми зібралися? — упіймав мене коло неї Тиміш.

— У Буковель. Наталю, ти ж не проти?

Вона байдуже стенула плечем.

— Я гадав, ми поїдемо разом, — виразно заломив брів Тиміш.

— Я не поїду в одній машині з Захаром.

— Але це година поодинці, — стишив голос Тиміш.

Я глипнула на Захара: той вантажив Златин сноуборд у багажник. Коли наші очі зустрілися, мій живіт неприємно скрутило.

— Нє, — уперлась я.

Він не зможе натиснути на Тимоша, а ось мене викриє на раз-два. Що менше часу ми з ним проводитимемо разом, то краще.

— Можемо вам уступити, — почувся позаду голос Павла.

Я озирнулася, щоб послати йому вдячну усмішку.

— Тільки будьте пильні, — перевів два пальці зі своїх очей на мої Андрій і кивнув на Наталю: — Вона водить так, наче готується до Формули-1.

Наталя прохрустіла пальцями.

— Тоді я теж сюди! — Злата пограла плечиками, протискуючись між Андрієм і Павлом.

А тоді копнула мене стегном і влізла на переднє сидіння.

— Пристібайтеся, — скомандувала Наталя, коли всі вмостилися. Надягнувши темні окуляри, вона поправила дзеркальце заднього виду.

Мій пасок не хотів закріплюватися, тож коли машина з риком рушила з місця, мене втисло в спинку сидіння. Наталя їхала першою й так управно й швидко долала всі повороти, наче цим на життя заробляла. Їй не заважали ані сніг, ані ожеледиця на необроблених ділянках дороги. Навіть ті ями й грузька багнюка, по яких і пішки ходити — задоволення сумнівне, не тягнули на перешкоди Натиного рівня.

І якщо вранці я була певна, що не пристану на Тимошеву пропозицію щодо катання, то після превеселого сніданку й швидкісної поїздки з Натою рівень адреналіну в моїй крові підскочив настільки, що я зголосилася. Начепила ті лижі, рукавиці, шолом і захист на спину, потупцяла «ялинкою» до синьої траси, відштовхнулася... і згадала, за що колись любила лижі.

Поєднання швидкості, барабанного дробу в грудях і зимного вітру, що летить тобі прямісінько в фізіономію, а тоді розбивається о захисні окуляри, — то дахозносний коктейль почуттів. І хоча гепнулась я цього разу дебело, кінцівки мої лишилися цілими. Отож, стукочучи зубами, я звернулася до Тимоша:

— Хочу ще!

— Хочеш — отримаєш! — великодушно кивнув він.

От тільки я мала на увазі аж ніяк бажання падати ще… А цей новоспечений лижний гуру вирішив перш за все навчити мене саме цьому.

— Групуйся, Лізо! — повторював Тиміш знов і знов. — Відчуваєш, що от-от упадеш, — палички відкинула, руки до грудей притисла, завалилася на бік. І ніколи, ніколи…

— Не виставляй лікті. — Я перекотилася на лівий бік, щоб устати. — Так, пам'ятаю.

— Мало пам'ятати — треба застосовувати знання на практиці. А ти щойно зробила що?

— Виставила лікоть, — нехіть визнала я.

— І впала ти як?

— На спину.

— І в результаті маємо що?

— У мене куприк болить.

Тиміш зітхнув. Я зробила те ж слідом. Палички, уже звично, кинула аж надто далеко, тож, поставивши лижі перпендикулярно до лінії схилу, сперлася на праву ногу й почала руками підбиратися до їхніх носків.

— Якщо ти падатимеш на спину, лижі нестимуть тебе вниз.

Задля страховки Тиміш стояв неподалік. Його закучерявлене від снігу волосся стирчало з-під чорної шапки, ніс і щоки почервоніли, губи злегка посиніли, а на темних віях блищали сніжинки.

— Нумо, зроби це ще раз, Лапко. Тільки, Бога ради, не виставляй!..

— Лікті, так, второпала.

Ми займалися цим вже кілька годин і, відверто кажучи, мені набридло падати.

Не те щоб я не розуміла, нащо все це. Чи зараз кинула навчання, чимдуж поїхала вниз зі схилу, по-чесному впала, отряхнулася й знуджено протягнула: «Ну таке, не вражає — сто разів вже було».

Зовсім ні.

Мені просто набридло цілеспрямовано їхати, щоби падати. Падати, щоби їхати, а тоді падати знову.

Та й синців, відчуваю, буде неміряно, а я — так вже склалося — недолюблюю синці.

— Готова? — гукнув Тиміш, чекаючи на мене біля умовного фінішу.

— Лови! — підтвердила я.

Утім, ловити мене не довелося. Цього разу я впала як слід, і радість мою чули всі дітлахи та їхні батьки на синій трасі.

— Ти зробила це! — просяяв Тиміш.