***

***

— Справа в тобі, — видав Тиміш, коли після вечері витяг мене на прогулянку, яку мені «невролог прописав».

Для протоколу: з невралгією в мене все гаразд. Просто коли Тиміш сказав, що «нам варто провітрити голову», я сказала, що з моєї вже все видуло — хай іде сам. Від запевнень, що я йому конче потрібна, я відхрестилася, від наполегливого «ти ж любиш гуляти» — також.

Обморозитися мені аж ніяк не хотілося, а грудень у Ясіні це справжнісінький лютий у Харкові — на бурульку мене перетворити вирішив, точно вам кажу!

Я була непохитна, аж поки не второпала, що на нас усі дивляться, а Тимошеві кров із носа як потрібно зі мною усамітнитися. І чомусь, трясця, саме там, де холоднеча!

— Ні, у тобі! — пихтіла я, задираючи чоботи, що провалювалися в снігові замети ледь не по халяви. — У твоїй ненависті до мене.

— О, люба, я тебе дуже навіть на́виджу! — обернувся до мене Тиміш, і світло ліхтарика обернулося разом із ним.

В очі він не світив, але мою невдоволену фізію точно бачив.

— Так я й повірила! Як помру холодною смертю, щоби ноги твоєї коло моєї могили не було!

— Твоє слово — мій закон! Пожбурю букетом з іншого боку кладовища.

— І не дай боже це будуть лілеї!

Хрум, хрум, хрум…

— А куди ми взагалі йдемо? — питала я, геть загубившись у просторі. — І нашо ми йдемо?

— Поговорити треба.

— Та шо ти кажеш, бубочко моя? А в кімнаті це зробити було ніяк? У теплі? Попід ковдрою?! Ой!

Я не помітила, як Тиміш спинився, і врізалася йому в спину.

— Отут добре! — Він вимкнув ліхтарик. — Тут нас ніхто не почує.

— Прекрасно, — зловісно промовила я. — Час помсти за жарти про БДСМ настав!

Не бачила, але чула, як Тиміш хихоче. Щось бухнулося на землю. Як з'ясувалося, Тиміш.

— Підіймайся, валяко! — Я легенько копнула його в бік. — Я тих, що лежать, не — ух!

Тиміш потягнув мене до себе. Приземлилася я доволі м'яко, але снігу однаково нахапалася, тому, відкашлявшись, стукнула Тимошеві кулачком у груди.

— Ти мені за це заплатиш!

— Ні, бо ти обрала вівтар. Його, до речі, ще треба відпрацювати.

— Бісиш.

— Знаю.

Мої очі починали звикати до темряви. У місячному сяйві було видно, як Тиміш усміхається.

Я перекотилася на спину. Тепер ми лежали поруч і дивилися на небо. Таке ясне, чисте, неосяжне. У мене завжди було погано з розпізнаванням сузір'їв, але Великий Віз я знайшла, щось на кшталт піщаного годинника — теж.

— А ця зірка що, падає? — ткнула пальцем у небо я, хоча самого пальця Тиміш бачити не міг, бо ж на мені були здоровенні рожеві рукавиці.

— Та, що рухається? — менш із тим уточнив він.

— Ага.

— Більше схоже на супутник.

— О. А на супутники не можна загадувати бажання?

Тиміш хихотнув.

— Тобі можна все, Лапко!

Я й собі всміхнулася. Гарно ось так лежати, милуватися зорями. Тихенько гуде вітер, шурхотять смереки, їм підспівують ясени. Як прислу́хаєшся до цієї лісної симфонії, даси їй розлитися всередині, то й на серці спокійніше стає, і мороз вже не так пробирає…

— То… про що ти там хотів поговорити? — лагідніше мовила я.

— Про моїх любих родичів, — зітхнув Тиміш. — А конкретно про Павла. Він покликав мене на розмову перед вечерею.

— О, так, я помітила.

І мій шлунок помітив: він сварливо бурчав, невдоволений тим, що мусить так довго чекати допоки всі нарешті зберуться, щоб попоїсти.

— Отже, як я й казав раніше, справа в тобі.

— Я йому не подобаюся?

— Звичайно, подобаєшся. Йому не подобається, що я притягнув тебе як наречену.

— Я це й мала на увазі. — Обернулася до Тимоша.

Сніг хрумтів під каптуром куртки.

— Він вважає, що я бавлюся з твоїми почуттями, — покосився на мене Тиміш, відтак знову звів очі до небосхилу. — Павлові давно відомо про плани батька опеньгати мене наступним, тож для нього це все має такий вигляд, наче я використовую тебе, аби уникнути шлюбу за розрахунком.

— Але ж так воно і є, — зауважила я, радіючи, що не була присутня за цієї розмови. — Не та частина з почуттями, але уникання.

— Знаю, але навіть якби ми дійсно були заручені, це однаково мало би підозрілий вигляд. Я ніколи не казав про наші стосунки й ось раптом, щойно батько знайшов мені пару, — бац! — ти.

— Ну, маму твою це не збентежило.

— Мама нас би хоч завтра потягла до церкви, — погодився Тиміш, — вінчатися.

— Інші теж, схоже, повірили. Адже так?

— Ну-у, — із сумнівом протягнув Тиміш, — так однозначно не скажеш. Диви: Наті байдуже, Андрію, переважно, теж. Що ж до Захара з Євою, то тут п'ятдесят на п'ятдесят.