Розділ 8. Любі родичі

Розділ 8. Любі родичі

Будівництво маєтку в Ясіні Горчуки розпочали, коли ми зі Златою мали були от-от закінчити школу. Дарина втомилася від галасливого Харкова, скучила за рідним селом і не бачила жодного сенсу стирчали без діла в бетонній коробці, поки її чоловік катається в справах країною.

Отож, щойно здибавши останнє пташеня до вишу, вона повернулася до Закарпаття. Відновлюватись і (судячи з кількости золотистих ретриверів на квадратний метр) розводити собак серед високих гір і буково-ялинових лісів, котрі влітку на світанні напуваються туманом-молоком, а по зимі, мов ті вівці, укриваються вовною й бегечуть до місяця, зорям джеркотять.

Коли я приїздила сюди востаннє до ладу доведений був тільки перший поверх. Наразі ж любо оку було дивитися й на перший, і на другий. І задній двір пані Горчук облаштувала з відчутним смаком випускниці факультету дизайну. Я тільки й встигала що казати «Овва!», «Отакої!» і «Фу! Не лізь до тьоті!», позаяк малих (але вже зубастих) світленьких хвостатих було по три на кожному кроці. Чи може то вони трійко бігали так шустро — як знати?

— Цьоця Лізо, а коли чекати на племінників? — дуркувала Злата, спираючись на бильце біля першої сходинки.

Їй бо не треба було тягнути пожитки на другий поверх — хлопці згрузили їх у кімнату навпроти батьківської, стінка в стінку до кухні.

— Від нас можеш чекати тільки одного, — кинув їй через плече Тиміш.

Дарина жарт сприйняла буквально. Настільки, що мені довелось відбиватись від рекомендацій файного акушера-гінеколога.

— Він у мене й Захара, і Злату приймав! — звела палець догори вона, підкреслюючи вагомість аргументу. — Своїми руками на світ Божий витягнув!

— А Павло з Тимком самі повилазили, — шепнув до нас із Євою Захар, і ми хихикнули. Приглушено — щоб головна породілля не почула.

Захар припаркував потерті валізи коло дверей по лівий бік від сходів зі словами «Оце наша зупиночка!».

— Постіль нова, речі потім розберете, — скомандувала Дарина, підійшовши до дверей навпроти. — Кидайте всьо де поведеться й спускайтеся вечерять.

По минулому приїзді я ночувала в кімнаті Злати, бо гостьова була навіть не потинькована. Цьогоріч вона мало чим відрізнялась від інших опочивалень, тож я радо поспала б у ній, але як же ж можу кинути коханнячко своє назване?!

Тимошева спальня геть не змінилася. Темне дерево на підлозі, темне дерево й на стінах. Вкрите ліжником ліжко, вбудована в стіну шафа й кутовий столик, розміром суто під ноутбук.

Функціональний простір, нічого не скажеш. Тут або спати, або кохатися.

Хоча ні, ще можна спертися на одну з балок обабіч панорамного вікна й залипати на засніжені гладенькі схили й мерехтливі вогники затишку в домівках односельців.

— Спатимемо окремо, — повідомила я, щойно за зачиненими дверима стихли кроки Дарини Іванівни.

— Добре. — Тиміш скинув наплічник додолу.

— Добре? — здивувалась я.

— Добре, — підтвердив він.

— Дійсно?

— Авжеж.

— Отак просто?

— Хочеш ускладнити?

— Гадала, ти сперечатимешся.

— Пощо? Ми живемо у вільній країні: хочеш спати на підлозі — спи. Хто я такий, щоби щось тобі забороняти?

Я зіщулилась.

— Я не спатиму на підлозі.

— О, я також! Однак ліжко тут одне, тож вибір у тебе небагатий.

Я схрестила руки на грудях.

— Про таке ми не домовлялись.

— Саме так, — відзеркалив мою позу Тиміш. — Ти жодного разу не згадала, що маєш на меті постелити мені на підлозі, наче собаці.

— Та у ваших собак там цілі хороми з лежанок!

— Пропонуєш поцупити одну?

— У вас же була розкладачка. Чому б не принести її?

— І куди поставити? До стелі прибити?

— Чому я повинна це вирішувати? Це тобі треба.

— Ні, тобі. Мене влаштує, якщо ти спатимеш поруч.

— Звичайно, тебе влаштує — я ж не тикатиму тебе нічим уночі!

— І я тебе не тикатиму, — запевнив він, а під моїм скептичним поглядом додав: — Свідомо.

— Несвідоме тикання мене теж не влаштовує.

— Хочеш, щоб я його скотчем до ноги примотав чи відрізав?

— Це колесо пречудових пропозицій мене порядком притомило.

— Нічні ерекції — це фізіологія, люба, — знизав плечима Тиміш. — Нумо не нагнітати й не винаходити велосипед! Ліжко велике — нам обом стане. І я не притулятимусь до тебе навмання. Якщо ти, звичайно, сама не попросиш.

— Навіть не сподівайся!

— Не забороняй мені мріяти, жінко!

Він присів на краєчок ліжка й потягнувся вбік, щоб дістати протилежного краю бодай пальцями руки, — не дістав.

— Бач? Як бажаєш, ми можемо тут взагалі не перетинатись!