Розділ 8. Любі родичі
Будівництво маєтку в Ясіні Горчуки розпочали, коли ми зі Златою мали були от-от закінчити школу. Дарина втомилася від галасливого Харкова, скучила за рідним селом і не бачила жодного сенсу стирчати без діла в бетонній коробці, поки її чоловік катається в справах країною.
Отож, щойно спровадивши останнє пташеня до вишу, вона повернулася на Закарпаття. Відновлюватися й (судячи з кількости золотистих ретриверів на квадратний метр) розводити собак серед високих гір і буково-ялинових лісів, котрі влітку на світанні напуваються туманом-молоком, а взимку, мов ті вівці, укриваються вовною й бегекають до місяця, зорям джеркотять.
Коли я приїздила сюди востаннє, до ладу був доведений тільки перший поверх. Тепер же любо оку було дивитися й на перший, і на другий. І подвір’я пані Горчук облаштувала з відчутним смаком випускниці факультету дизайну. Я тільки й встигала що казати «Овва!», «Отакої!» і «Фу! Не лізь до тьоті!», позаяк малих (але вже зубастих) світленьких хвостатих було по три на кожному кроці. Чи може то ті трійко бігали так шустро — як уж знати?
— Цьоцю Лізо, то коли чекати на племінників? — дуркувала Злата, спираючись на бильце біля першої сходинки.
Їй бо не треба було тягнути пожитки на другий поверх — хлопці згрузили їх у кімнату навпроти батьківської, стінка в стінку до кухні.
— Від нас можеш чекати тільки одного, — кинув їй через плече Тиміш.
Дарина цей жарт сприйняла буквально. Настільки, що мені довелось відбиватися від рекомендацій файного акушера-гінеколога.
— Він у мене й Захара, і Злату приймав! — піднесла палець догори вона, підкреслюючи вагомість аргументу. — Своїми руками на світ Божий витягнув!
— А Павло з Тимком самі повилазили, — шепнув до нас із Євою Захар, і ми хихикнули. Приглушено — щоб головна породілля не почула.
Захар припаркував потерті валізи коло дверей ліворуч від сходів зі словами «Оце наша зупиночка!».
— Постіль нова, речі потім розберете, — розпорядилася Дарина, підійшовши до дверей навпроти. — Кидайте всьо де поведеться й нум, спускайтеся вечерять.
По минулім приїзді я ночувала в спальні Злати, бо гостьова була навіть не потинькована. Цьогоріч же вона мало чим відрізнялася від інших кімнат, і я радо поспала б у ній, але хіба ж можу покинути коханнячко своє назване?!
Тимошева спальня геть не змінилася. Темне дерево на підлозі, темне дерево й на стінах. Укрите ліжником ліжко, вбудована в стіну шафа й кутовий столик, розміром суто під ноутбук.
Функціональний простір, нічого не скажеш. Тут або спати, або кохатися.
Хоча ні, ще можна спертися на одну з балок обабіч панорамного вікна й залипати на засніжені гладенькі схили та мерехтливі вогники затишку в домівках односельчан.
— Спатимемо окремо, — повідомила я, щойно за зачиненими дверима стихли кроки Дарини Іванівни.
— Добре. — Тиміш скинув наплічник додолу.
— Добре? — здивувалася я.
— Добре, — підтвердив він.
— Дійсно?
— Авжеж.
— Отак просто?
— Хочеш ускладнити?
— Гадала, ти сперечатимешся.
— Нащо? Ми живемо у вільній країні: хочеш спати на підлозі — спи. Хто я такий, щоби щось тобі забороняти?
Я примружилася.
— Я не спатиму на підлозі.
— О, я також! Утім ліжко тут одне, тож вибір у тебе небагатий.
Я схрестила руки на грудях.
— Про таке ми не домовлялися.
— Саме так, — відзеркалив мою позу Тиміш. — Ти жодного разу не згадала, що маєш на меті постелити мені на підлозі, наче собаці.
— Та у ваших собак там цілі хороми з лежанок!
— Пропонуєш поцупити одну?
— У вас же була розкладачка. Чому б не принести її?
— І куди поставити? До стелі прибити?
— Чому я повинна це вирішувати? Це ж тобі треба.
— Ні, тобі. Мене влаштує, якщо ти спатимеш поруч.
— Звичайно, тебе влаштує — я ж не тикатиму тебе нічим уночі!
— І я тебе не тикатиму, — запевнив він, а під моїм скептичним поглядом додав: — Свідомо.
— Несвідоме тикання мене теж не влаштовує.
— Хочеш, щоб я його скотчем до ноги примотав чи відрізав?
— Це коло пречудових пропозицій мене неабияк стомило.
— Нічні ерекції — це фізіологія, люба, — знизав плечима Тиміш. — Нумо не нагнітати й не винаходити велосипед! Ліжко велике — нам обом місця стане. І я не горнутимуся до тебе навмання. Якщо ти, звісно, сама не попросиш.
— Навіть не сподівайся!
— Не забороняй мені мріяти, жінко!
Він присів на краєчок ліжка й потягнувся вбік, намагаючись дістати протилежного краю бодай пальцями руки, — не дістав.
#188 в Молодіжна проза
#2266 в Любовні романи
#1027 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 17.04.2025