***

***

Хоч якими гучними були Горчуки, а я спала, наче гріха за душею не мала. Усі дванадцять годин. Чи то недосип дався взнаки, чи емоційне перенапруження останніх днів — але прокидалася рідко. Переважно щоби куняючи поїсти з усіма в кафе й збігати до вбиральні на заправці, а тоді плавний рух Захарової машини заколисував мене знову.

Отож поїздку я запам'ятала уривками: «збочені» вчительки; зловтішання Єви щодо того, як обломиться Василь Степанович, коли дізнається про наші з Тимошем заручини; кудлатий пес, який поцупив у мене пакунок із недоїденим боулом; сором від того, що не помітила, як Тиміш і Захар помінялися місцями, і зрештою слину уві сні пускала вже на іншого брата; як Злата пригріла мене на своїх колінах і наплела мені кіс, а потім Єва вплела у них дрібні шишки, гілки й китички горобини. Власне, прикрашена оцим зимовим вінком я й постала перед будинком Горчуків.

Точніше, я здогадувалася, що це будинок Горчуків, бо чула, як вони радіють: мовляв, «Доїхали й навіть копита не відкинули!». Так-то на вулиці було морозно й темно, хоч в око стрель. Я рук власних не бачила — що вже там казати про будинок!

Однак ось із темряви — що дивилася на нас, поки ми дивилися на неї — мов той грім, розлягсь собачий гавкіт. Я відсахнулася, перечепилася й упала назад на сидіння. Крехтіння підказало, що на тому сидінні ще хтось був.

— А до кімнати вам потерпіти ніяк? — Захар посвітив на мене ліхтариком.

— Стули пельку, — промурмотів піді мною Тиміш.

Захар блиснув кривуватими зубами в мить, коли будинок Горчуків став одним суцільним ліхтарем. Коробки двох поверхів, вікна, ґанок, будка, невисока огорожа, навіть балки у сплячому садку — усе підсвічувалося теплим жовтим кольором тисяч крихітних діодів.

Зрозуміло, чому вони не залишають цю красу перманентно увімкненою — вона відваблює від зоряного неба.

А ще, певно, електроенергії жере як рогата худоба. Велика й ненатла.

Я чесно намагалася підвестися на свої дві, але виходило то кепсько. Тим часом Дарина вже вибігла до нас у кожусі, накинутому наопашки поверх тоненької кашемірової сукні, й у чунях. Усіх обійняла, обцілувала (навіть тих, кого раніше встигли облизати собаки) і, зрештою, так і застала мене верхи на її молодшому синові.

— Здрастуйте! — зніяковіло всміхнулася я.

— Привіт, ма! — озвався з-під мене Тиміш.

— Ет здрастє! — хихикнула Дарина. — А шо се ви там робите?

— А сама не бачиш? — Захар вкотре навів на нас із Тимошем ліхтарик, наче то була лампа для допитів. — За подібні заняття в громадських місцях є адміністративна відповідальність, — сповістив він тоном прокурора. — Заручених це теж стосується.

— Йой! — плеснула в долоні без п'яти хвилин «свекруха».

Це будуть найбільш ніякові вакації в історії таких!