Розділ 6. Благородна брехуха

Розділ 6. Благородна брехуха

Я сиділа в мами на кухні за круглим столом, усяка щербинка якого могла розповісти про мої злети, падіння й кількість зубів, які я при тому втратила.

Приглушене світло, купа приладдя на кухонних тумбах і дитячих малюнків на холодильнику. На місці кожен з останніх тримали магнітики: олень із Яремче, корабель зі Скадовська, картина хлопчика з котами Гапчинської, барвисті «Б», «Ґ» і «Є» — ті літери магнітної абетки, які я не погризла в часи перших молочних, тощо.

Вікно з видом на церкву затуляли узорчасті фіранки, які мені колись довірили прасувати. То був мій перший досвід хазяйнування, і закінчився він тим, що мама, репетуючи на неквапливих водіїв і червоні світлофори, везла мене до травмпункту.

Не через те, що я обпеклась, ні. Насправді праску мені тоді навіть не ввімкнули. Однак я примудрилась гепнути цей апарат собі на ногу. Перелом двох пальців і забій ступні — як вам таке прасування, га? Утім, більше, здається, травмувалась мама — по сей день при мені дошку для прасування не розкладає.

— Вчора випав перший сніг, — мрійливо промовила вона.

— І правда.

— Ти виходила? Загадала щось?

— Намагалась, — промурмотіла я, потираючи ліве коліно.

— Лізонько, з тобою точно все гаразд? — вкотре за вечір запитала мама.

Карі очі, руді вії й обличчя в формі серця, усипане ластовинням. Іноді здається, останнє їй личить куди більше за мене. Чи скоріш так: їй воно личить завжди, а мені десь два-три дні в середині циклу.

— Авжеж, — натягнула усмішку я.

Насправді совість гризла мене як маленький, але вкрай докучливий ховрашок цибулину. Тільки плакати при тому хотілось мені.

Нашо я ото Тимошеві сказала? Усе одно шо прокляла, чесне слово!

Задля демонстрації, що зі мною таки все гаразд, я накрутила спагеті на виделку, ткнула нею фрикадельку й напхала всім цим щоки.

Мама вдала, наче повірила, і звернулася до свого залицяльника, Михайла. Невисокого чоловіка із сивим волоссям і вусами, які підстрибували кожен раз, як він починав мовити чи уминати мамине їстиво.

Отож ці голубки про щось собі говорили, вуса Михайла танцювали, а я жувала вечерю й водночас силилась подумки переварити події минулого дня. Точніше вкрай насиченого ранку, бо, повернувшись від Тимоша, я випила ще трохи знеболювального й завалилась спати. Прокинулась запізно, поговорила зі Златою, випила гарячого шоколаду з зефірками, що їх раніше приніс Тиміш, згадала про Тимоша, подумала про Тимоша, поговорила зі Златою про Тимоша, ще трохи подумала про Тимоша, впевнилась у думці, що я остання скотина, котра кинула друга-екс-коханця напризволяще, злопала весь зефір і завалилася спати.

Продуктивність — наше все.

— А в тебе які плани на канікули? — звернувся до мене Михайло, і я сполохано звела брови догори.

«А в тебе» завжди йде за «а у нас».

Я дожувала фрикадельку й прокашлялася.

— Напевно, аналогічні, — відказала невимушено.

— Теж Одеса? — здивувався Михайло. Вуса здивувались разом із ним.

Я закліпала очима.

— Ну, е-е, я ще не вирішила. Тобто, це не обов'язково буде Одеса, просто поїздка.

— Якщо хочеш в Одесу, можемо поїхати разом, — запропонувала мама. — Певна, на потяг місця ще є. Та й зупинемося ми в готелі, а не в Михайлових батьків, тож можемо й вам зі Златою там номер подивитися. Ви ж із нею поїдете, так?

— О, ні, ні. Злата їде на свята до рідні.

А мама поїде до рідні Михайла. Дуже цікаво. Дуже. Мені що, скоро доведеться звати його татком?

— В Ясіню? Ой, у них там так гарно! — подалась до Михайла мама, стискаючи його пухкеньке плече. — Спокійно, тихо й овечки подекуди бекають.

Михайло на вид не пройнявся, але однаково спитав:

— А Ясіню — це у нас де?

— Ясіня́. Неподалік Чорногори. Наступного року туди поїдемо. Тільки коли потеплішає, навесні.

— Щоб нахапатись по вуха багнюки?

— Тобі сподобається, любий! — наполягала мама. — Багнюка багнюкою, але в місті ти таких краєвидів не знайдеш! Ліза, он, не дасть збрехати. Вона роки два тому там всі канікули стирчала.

Я угукнула, набиваючи рот і щиро радіючи, що не повинна говорити.

— З другом розважалась, Тимком.

Ледь не вдавилась, по грудях застукала. Мама зойкнула, Михайло підскочив мене рятувать.

— Не треба! — прохрипіла я, виставляючи руку. — Усе добре, добре.

Мама долила мені води.

— Спасибі.

— А чом би тобі не поїхати зі Златою? — запитала вона. — Дарина казала, що вже скучила за тобою. Ти після того літа до них не навідувалася.

— Так, ем, узагалі-то, кхм, — прочистила горло я. — Вона кликала мене до них.

— Але?

— Але я там буду зайва.