Розділ 6. Благородна брехуха

Розділ 6. Благородна брехуха

Я сиділа на маминій кухні за круглим столом, кожна щербинка якого могла розповісти про мої злети, падіння й кількість зубів, які я при тому втратила.

Приглушене світло, купа приладдя на кухонних тумбах і стільки ж дитячих малюнків на холодильнику. На місці кожен з останніх тримали магнітики: олень із Яремче, корабель зі Скадовська, картина хлопчика з котами Гапчинської, а також кольорові «Б», «Ґ» і «Є» — ті літери магнітної абетки, які я не погризла в часи перших молочних.

Вікно з видом на церкву затуляли мереживні фіранки, які мені колись довірили попрасувати. То був мій перший досвід господарювання, і закінчився він тим, що мама, репетуючи на неквапливих водіїв і червоні світлофори, везла мене до травмпункту.

Не через те, що я обпеклася, ні. Насправді праску мені тоді навіть не ввімкнули. Однак я примудрилася впустити цей апарат собі на ногу.

Перелом двох пальців і забій ступні — як вам таке прасування, га?

Утім, більше, здається, травмувалася мама — донині при мені дошку для прасування не розклада.

— Учора випав перший сніг, — мрійливо промовила вона.

— І правда.

— Ти виходила? Загадала щось?

— Намагалася, — промурмотіла я, потираючи ліве коліно.

— Лізонько, з тобою точно все гаразд? — вкотре за вечір запитала мама.

Карі очі, руді вії й обличчя в формі серця, усипане ластовинням. Іноді здається, останнє їй личить куди більше ніж мені. Чи швидше так: їй воно личить завжди, а мені десь два-три дні в середині циклу.

— Авжеж, — натягнула усмішку я.

Насправді совість гризла мене як маленький, але вкрай докучливий ховрашок цибулину. Тільки плакати при тому хотілося мені.

Нашо я ото Тимошеві сказала? Усе одно шо прокляла, ну чесне слово!

Задля демонстрації, що зі мною таки все гаразд, я накрутила спагеті на виделку, ткнула нею фрикадельку й напхала всім цим добром щоки.

Мама вдала, наче повірила, і звернулася до свого залицяльника, Михайла. Невисокого чоловіка із сивим волоссям і вусами, які підстрибували щораз, як він починав говорити чи уминати мамине їстиво.

Отож ці голубки про щось собі говорили, вуса Михайла танцювали, а я жувала вечерю й водночас силилася подумки переварити події минулого дня. Точніше вкрай насиченого ранку, бо, повернувшись від Тимоша, я випила ще трохи знеболювального й завалилася спати. Прокинулася пізно, поговорила зі Златою, випила гарячого шоколаду з зефірками, що їх раніше приніс Тиміш, згадала про Тимоша, подумала про Тимоша, поговорила зі Златою про Тимоша, ще трохи подумала про Тимоша, переконалася в думці, що я остання скотиняка, яка кинула друга-екс-коханця напризволяще, злопала решту зефіру й завалилася спати.

Продуктивність — наше все.

— А в тебе які плани на канікули? — звернувся до мене Михайло, і я сполохано звела брови догори.

«А в тебе» завжди йде опісля «а в нас».

Я дожувала фрикадельку й прокашлялася.

— Напевно, аналогічні, — відказала невимушено.

— Теж Одеса? — здивувався Михайло. Вуса здивувалися разом із ним.

Я заблимала очима.

— Ну, е-е, я ще не вирішила. Тобто, це не обов'язково буде Одеса, просто поїздка.

— Якщо хочеш в Одесу, можемо поїхати разом, — запропонувала мама. — Певна, на потяг місця ще є. Та й зупинемося ми в готелі, а не в Михайлових батьків, тож можемо й вам зі Златою там номер подивитися. Ви ж із нею поїдете, так?

— О, ні, ні. Злата їде на свята до рідні.

А мама поїде до рідні Михайла. Дуже цікаво. Дуже. Мені що, скоро доведеться звати його татком?

— В Ясіню? Ой, у них там так гарно! — подалася до Михайла мама, стискаючи його пухкеньке плече. — Спокійно, тихо й овечки подекуди бекають.

Михайло на вигляд не пройнявся, та попри те все ж запитав:

— А Ясіню — це у нас де?

— Ясіня́. Неподалік Чорногори. Наступного року туди поїдемо. Тільки коли потеплішає, навесні.

— Щоби добренько так скупатися в багнюці?

— Тобі сподобається, любий, обіцяю! — наполягала мама. — Багнюка багнюкою, але в місті ти таких краєвидів не знайдеш. Ліза, он, не дасть збрехати. Вона роки два тому там цілі канікули простирчала!

Я угукнула, набиваючи рот і щиро радіючи, що не повинна говорити.

— Із другом розважалася, Тимком.

Ледь не вдавилася, по грудях застукала. Мама зойкнула, Михайло підскочив мене рятувать.

— Не треба! — прохрипіла я, виставляючи руку. — Усе добре, добре.

Мама долила мені води.

— Спасибі.

— А чом би тобі не поїхати зі Златою? — запитала вона. — Дарина казала, що вже скучила за тобою. Ти після того літа до них не навідувалася.

— Так, ем, узагалі-то, кхм, — прочистила горло я. — Мене кликали до них.