Розділ 5. Пані «Ікс»

Розділ 5. Пані «Ікс»

Я човник. Маленький човник, що його гойдають хвилі. Тудинь-сюдинь, знов тудинь — і о-о-н тудинь, у синє небо. Угору й униз, до полів, засаджених лемонграсом. Щось «клац-клац» вдалечині. Певно, хтось збирає врожай. Сонечко світить просто у вічі, палить, цілує щоки гарячими вустами.

Я примружилася, накрила очі долонею — марно. Тоді перекотилася на інший бік. Знову вліво-вправо-вліво й назад. Гамачок зручний, і тканина м'яка. Хто його тільки ото так розгойдує?

Розплющила очі, але зловмисника не застала. Гамачка й лемонграсових полів теж — тільки море. Точніше тканину темно-блаватного кольору. Зі старечим кректанням я підвелася, сперлася на лікті, роззирнулася.

Простора спальня з високою стелею, дерев'яними вставками й світильниками над здоровенним ліжком. З панорамного вікна лилося яскраве вранішнє світло, а з приліжкової тумби долинав аромат тих самих цитрусових полів, які мені щойно снилися.

— Якого?.. — видихнула я ледве чутно.

Думки в голові носилися, немов закручені в смерч. Вони налітали одна на одну, штурхалися, стикалися й розлітались увсебіч. Я намагалася спіймати бодай одну, яка б підказала, де я і яким дивом тут опинилася, проте чітко згадати могла тільки, як ішла залицятися до парубка з зеленими бровами.

Але ж це не може бути його квартирою: надто стримано й прибрано для неформала, який навіть волосся до ладу привести не здатен!

Думала я — аж маківка курилася, але минула ніч спалахувала однаково тьмяними, розмитими картинками. Зеленобровий юнак, Тиміш, білявка з червоними губами… чи чорнявка? Обидві? Дідько. Тиміш з якоюсь цілувався, і тоді мене хотів пригостити чоловік... Обличчя не пригадати — тільки костюм зі срібними запонками й сережка у вусі.

«Отже він, — намагалася рівно дихати я. — Нічого, — запевняла себе. — Все не так і погано».

А втім, оцінивши смугасту піжаму, що висіла на мені наче слонове трико на миші, я застогнала й бухнулася долілиць на подушки.

Гірше нема куди. Його не вчили, що п'яні згоди не дають?

Трясця.

Ця сволота хоч кондом натягнула? Хоч би «так»! Благаю, хоч би «так»!

— До-о-оброго ранку, моя люба випивако! — розійшлося кімнатою громове.

— Горчук?! — пропищала я, заповзаючи далі під ковдру й затуляючи нею вуха.

Боляче. Як же боляче! Гучність міста за вікном і без того було б не зайве приглушити, а він ще й горлопанить, падло.

— Ніколи не бачив тебе з похмілля, — зазирнув до моєї нірки Тиміш. — Ти страшна, як чорт, Лапко!

— Мнм, — видала я замість «Іди в сраку!».

Горло пекло просто нестерпно. Скажу хоч слово — і звідтіля повалить дим.

— Ну ж бо, вилазь! — Тиміш виманив мене пляшкою мінералки.

Я виповзла на нестерпний для очей світ божий і, випивши все до краплини, побачила його по-новому. Однак сам світ не змінився. І проблеми в ньому залишалися все ті ж.

— Що я накоїла?.. — зронила голову на руки я.

Невидимий молот гамселив по скронях.

— Невже ти забула, люба? — промуркотав Тиміш.

Не звабливо — зловісно. Так, що я аж заклякла, втупивши погляд у сплетені кренделиком ноги.

— Ми... випили? — припустила обережно.

— Випили — то якось дуже по-пристойному. Ми не випили, Лізо, — ти вилигала мій вермут, обблювала мене з голови до ніг, гепнулася посеред вулиці, роздерла коліно, а потім заїхала мені по щелепі, поки я з того коліна скалки діставав.

Я винувато скривилася, оцінюючи синець на його підборідді, затим непомітно поворушила ногами.

Дійсно саднить у лівому коліні. То це він мене лікував? Тому я в його піжамі?

— Я двадцять хвилин згаяв на те, щоби відіпрати кров і багнюку з твоїх джинсів. На щастя вони вже з дірками — нових не з'явилося. Хоча, може, не було б дірок, то й коліна були б цілі. Якось так.

— І… це все?

— Загалом.

Я шумно видихнула. Тиміш улігся поруч, поклавши руку на сусідню подушку, а голову на руку. На його невиспаному обличчі блукала усмішка.

— А як кликала мене до себе в ліжко, теж не пам'ятаєш?

Трясця.

— Ти так хотіла, щоб я цілував твої ноги. Дорікала мені, що не знімаю боксери.

— То була не я — то вермут.

— Ясна річ.

— Більше ніколи. Ані краплинки!

— Авжеж.

— І вдамо, буцімто нічого не було!

— Удамо, але… — Тимошева усмішка стала ширшою, блиснули гострі різці. — Як ти дивишся на те, щоб додати до цього «нічого» ще одну дурницю?

Його рука ковзнула мені на талію, плавно підтягнула до себе.

— Дуже приємну. Я б навіть сказав, оргазмічну дурницю…

— Ти ж казав, що я страшна як чорт, — виставила п'ятірню я, зупиняючи самовпевнену фізіономію, яка підібралася занадто близько.