***

***

Я цикала й шикала. Трішки пищала, трішки скімлила. Навіть сльозу пустила. Одненьку, скупу.

— Із таким рівнем драматизму тобі тільки в Боллівуд, — вичитував мене за теє Тиміш, притискаючи вологий ватний диск до здертої шкіри. — Потерпи чутка, я майже кінчив.

Я гигикнула.

— Тупий жарт.

— А ти звідки знаєш? — набурмосилася я й затулила чоло долонькою, ніби це могло захистити мене від телепатії.

— У такому стані ти навряд чи би дійшла до чого розумного.

— А з тобою в ліжку, значить, кінчають усі й завжди?

— Лапко… — Тиміш із грізним виглядом наливав розчин для дезінфекції на новий ватний диск. — Я ж можу й сильніше натиснути.

— Мовчу, мовчу.

Ми сиділи у Тимошевій спальні на Тимошевому ж ліжку... і якось то все неправильно було.

Пругкий матрац і м'яка тканина підковдри, приглушене світло торшера й ненав'язливий шлейф цитрусових від ароматичних свічок на приліжковій тумбі. Я у його піжамі, він — усе ще в самих боксерах.

Моя нога на його нозі, його ліва долоня обхопила мою жижку, пальці міцно стискають коліно, а інша рука вправно проводить медичні маніпуляції.

Ватні диски, хлоргексидин, пінцет. Коли Тиміш зубами відкусив пластир, я почала активніше жувати нижню губу.

— Усе, вільна! — Він заклацнув пластикову коробку аптечки й зіп'явся на ноги.

— А подути на ранку?

— Я її вже заклеїв.

— А поцілувати?

— Пластир?

— Щоб скоріше загоїлося, — кивнула я.

— Лягай спати, Лізо.

— Я сама не хочу.

— А доведеться.

— Нумо зі мною!

— Ти геть п'яна!

— І мокра.

Тиміш стиснув губи в нитку й утягнув повітря носом.

— Волосся. — Я тряхнула мокрою головою й упіймала кілька зірочок перед очима.

— Мм, — усе ще невдоволено протягнув Тиміш і почухав хвилясту маківку. — Що ж, мій фен накрився. Але й протягу в цій кімнаті нема — не застудишся.

— А як змерзну?

— Ковдра тепла.

— А обійми тепліші.

— І це дівчисько казало, що не вміє зваблювати, — пробурмотів він.

— О, то я впоралася? — зраділа я.

— Тільки не зі мною, — одрубав Тиміш.

І я закопилила губи.

— Годі комизитися, Лапко. Ну ж бо, полізай під ковдру!

Не без бурчання, але я таки заліза: ще й так, що самі вуха стирчали. Тиміш залишив поруч із ліжком тазик, вимкнув світло — хоча свічки, на моє прохання, не згасив, а просто закоркував, — побажав «не надто блювотної ночі» й пішов.

Спальня відокремлювалася від іншої частини квартири аркою без дверей, тож я бачила, як він ходить туди-сюди, чула, як цілу вічність ллється вода у ванній кімнаті.

«Це ж він там голий», думала геніальні думи я, вивчаючи стелю. Сон ніяк не йшов.

Аж раптом десь біля вуха задзеленчав телефон. Тиміш примчав за хвилину. Волосся мокре, на грудях і плечах краплинки води, вузькі стегна оперезані рушником.

— Пробач, — шепотів він, хапаючи телефон.

— Я не спала.

— Добре, — ледь усміхнувся, прийняв виклик і наче по металу різанув: — Це може почекати до завтра?

Така різка зміна. Навіть дорікаючи мені за те, що я штурхонула його коліном у підборіддя, коли він із того ж коліна скалку діставав, Тиміш не рубав отак із плеча.

— Ні, — долинуло з трубки сухе. — Наступний тиждень у мене завантажений вщерть, тож ми говоритимемо зараз.

— Я розумію, що тобі по цимбалах, але на годиннику друга ночі і я хочу спати.

— Дійсно, твій голос достоту сонний. Ти ж зовсім не був у клубі й у твоєму ліжку нема чергової дівчини, обличчя якої забудеш іще до ранку.

Я спішно зашепотіла, раптом затурбувавшись:

— Ти ж не забудеш мене до ранку, правда?

Тиміш вирячився й притиснув палець до губів. Я слухняно закивала й сховала балакучий рот попід ковдрою.

— Тобі відомо, що це не може тривати вічно? — знову почулося з телефону.

— Авжеж, — озвався Тиміш. — Одного дня стояти перестане — і я припиню, обіцяю.

— Гостроту твого язика та й на добрі справи — може, вийшли б з тебе люди!

Тиміш закотив очі, а я спробувала позіхнути якнайнепомітніше.

— Ти зателефонував, щоби почитати мені нотації, тату?

— Ви зі Златою приїдете до матері на свята?

— Чому «до матері», а не «до нас»?

— Треба закінчити деякі справи. Я приїду ближче до Святвечора, тоді й улаштуємо заручини.