Розділ 4. П'яненька непитуща

Розділ 4. П'яненька непитуща

— Не вмієш пити — не берись, — буркотів Тиміш, забираючи наші речі з гардеробної.

Працівниця оної дивилась на Тимошів оголений торс скептично. Один в один моя бабуся за секунду до «Тебе мати шо, взагалі не годує?!».

І поки вона зволікала, позаду зібралось чимало зацікавлених. Дівчата обмацували Тимоша очима, хихикали й перешіптувалися. Я затулила їм вид собою. Одна з них зіщулилася на мене, у відповідь я зіщулилася ще більше. Ледь до бійки не дійшло!...

Однак, щойно Тиміш отримав куртку, дівчата вдали, наче бачити нас не бачили, а Горчук нумо знов на мене воркотіти.

— Ти ж погрожувала обблювати дівчат, а не мене, — шипів він.

Я поколупала підлогу носочком чобітка.

— Мені їх було шкода.

Дерев'яні дощечки то наближались, то віддалялись, хоча я стояла непохитно. Ніби. Вирішивши не спокушати долю, я підвела голову й ледь не штурхонула Тимоша лбом у ніс.

— А мене тобі не шкода? — Вже одягнений, він розкрив мою куртку.

— Ти бачив їхні сукні? — Я дала себе вдягнути. — Там на кожну пішла б уся моя стипендія!

— Ця сорочка коштувала не менше.

— Ох...

— Сюди! — всучив пакетик він.

Мене знов вивернуло. Викидайло (той самий, капосний) наказав Тимошеві негайно виводити мене звідси, але Тиміш не відповів. Він присів навпочіпки коло мене й простяг паперову серветку.

— Дякую, — прохрипіла я, витираючись.

Уже на вулиці, де зимне повітря кусало за ніс і вуха, Тиміш нацупив на мене шапку й повернувся до куртки.

— Не крутись, Лапко. — Він порався з блискавкою.

— Я теж хочу потурбуватись про тебе! — скиглила я й тягнулася до його застібки.

— Обійдуся.

— Тебе ж продує!

— Не встигне. Зараз приїде таксі.

— Застібнись!

— Ні.

— Застібнись!

— О, це наше! — підхопився він і потягнув мене до білого «ніссану». — Пересувай ногами, Лапко.

Якби ж вони тільки мене слухались!

У таксі було тепло й пахло м'ятою. Трішки хімозно, але в цілому гоже. Я кинула дорікання курткою — вже подумала й собі розстібнутись, але Тиміш притис мої руки до сидіння й дуже повільно покачав головою.

— На Героїв Небесної сотні? — спитала водійка, глипаючи в дзеркало заднього виду.

Тиміш угукнув, але вона не поспішила рушити — звернулась до мене:

— Дівчино, тобі зле?

— Трошки, — зізналась я.

— А його ти знаєш?

Я хотіла такнути, але обернулась на Тимоша й забула про це. Його ніс завжди був таким великим? Я простягла руку.

— Ми все життя дружимо, — зітхнув Тиміш, покірно чекаючи, поки я обмацаю його ніс. — Ось. — Він показав водійці фото на телефоні.

— Фу, я тут страшко! — Я потягнулась до нього: — Видали!

— Зась! — Тиміш сховав телефон якнайдалі.

Машина рушила, а разом із нею — і весь світ. Я вчепилась руками в сидіння.

— Є ще пакетик? — запитала про всяк випадок.

— Тобі тут що, АТБ?

Тиміш натиснув кнопку на дверцятах із мого боку. Скло опустилося, і салон наповнився свіжим повітрям. Морозний вітерець переміг нудоту. Я виглянула в вікно й висолопила язика, як то роблять собаки, коли життям насолоджуються, — захекалась.

Як шкода, що я не собака.

— Тимоше?

— Мм?

— А в тебе ключі є?

— Від вашої квартири? Звісно, що ні.

— Тоді посидиш зі мною біля дверей, поки Злата не повернеться? Мої зламались кілька днів тому, а нові я ще не замовила.

— Як можна зламати ключі?

Я знизала плечима:

— Напрочуд легко.

— Тобі казали, що ти унікум, Лапко?

— У гарному сенсі?

— Приїхали, — сповістила водійка.

Машина зупинилась біля мого будинку, і Тиміш перегнувся через переднє сидіння:

— Можу я доплатити вам готівкою, щоб ви довезли нас трохи далі? Тут буквально два квартали.

— Даруйте, ні, — вона похитала головою. — Я вже прийняла нове замовлення.

— Зрозуміло. Спасибі й на все добре! — Тиміш виліз із машини.

Я теж намагалась, але марно. До сидіння мене приковували невидимі пути. Вони давили на грудну клітину, живіт і стегна. Я вже хотіла кликати на допомогу. Не розуміла, як Тиміш взагалі міг кинути мене тут саму, — коли раптом двері відчинились. Тиміш клацнув паском безпеки коло мого стегна й подав мені руку.