Розділ 3. Розпуста в п'ятницю

Розділ 3. Розпуста в п'ятницю

Злата втекла — сюрприз-сюрприз! — щойно ми переступили поріг клубу. Навіть не так: Злата втекла, щойно вона переступила поріг клубу. Її викидайло пропустив без проблем, а ось мій вигляд його не влаштовував.

— Це шо? Бабусин светр? — кривив морду він.

— І що, як навіть так? — скинула підборіддя я. — Моя бабуся мала чудовий смак, юначе, і радила завжди одягатися за погодою. А надворі грудень! Дійсно вважаєте, що знайдеться багато розумниць, які припруться сюди в спідницях і топах?

Хтось позаду потягнув мене за рукав. Тепер одне плече було оголене.

— Ти шо робиш? — пошепки спитала я Тимоша, поки він безсоромно торкався мене то тут, то там.

Рукава светра засукав, пола спереду підібгав до ременя, ззаду — смикнув донизу, розпрямив, ще й з хвоста гумку стягнув. Я вайкнула, а Тиміш запустив руки в моє волосся й по-хазяйськи його скуйовдив.

І тільки-но я віднайшла для цього нахаби гідний епітет, як викидайло ступив убік:

— Проходьте, — кивнув він на двері. — Хутчіш.

Я застигла, роззявивши рота.

— Ходімо, — легенько натис мені між лопаток Тиміш, і я піддалася.

А щойно ми зайшли до зали, яка підсвічувалась купою мерехтливих неонових ламп, подражнила:

— Тобі хто дозволяв мене лапати, га?

— Ти, — шепнув мені на вухо Тиміш, притискаючись ззаду.

У клубі не було де й голці впасти, тому, пробираючись по танцювальному майданчику, ми терлися об всіх, усі терлися об нас — неймовірний досвід! Закарбую його в пам'яті й ніколи не відтворюватиму.

— Нічого такого я не казала.

— Казала. Ти буквально благала мене про це.

— Я б нізащо...

— О, так, Тимоше, так! — раптом застогнав він не своїм голосом. — Нижче, так. О-о!

— Тш-ш-ш! — переполошилась я й затисла його рота долонями. Обома.

Та запізно.

Дехто обернувся на ці Тимошеві фіґлі-міґлі. Усмішки хлопців із компашки поблизу світилися — буквально, фіолетовим — на всі тридцять два. Дівчата за ними — в спідницях і топах (певно, нирки їм зайві) — тихенько хихотіли. А якийсь парубок із зеленими бровами мазнув по мені масним поглядом — мене пересмикнуло.

Яке позорисько!

Я з осудом обернулася до Тимоша: карі очі блищали, сміх віддавався вібрацією у моїх долонях. А тоді він висунув язика....

— Ве-е! — відсахнулась я. — Яка гидота.

Оцінивши те, наскільки штудерно Тиміш облизав мої долоні, почала так само штудерно обтирати їх об його сорочку.

— Терти треба нижче, люба.

— Треба, га? — щиро-щиро здивувалась я. — А шо, без того вже не встає?

Тиміш прикусив губу, усміхаючись.

— Ти взагалі-то повинна сказати мені «спасибі».

Я пирхнула, обернулася й продовжила пробиратися до бару.

— Якби не я, викидайло б тебе не пустив, — не відставав Тиміш.

— Пустив — куди б він дівся.

— На тобі бабусин светр, Лізо, і ти звернулася до нього «юначе». На що ти взагалі розраховувала?

— А хіба негативна конотація «бабусиного светра» — це не ейджизм?

Тиміш на секунду задумався, затим посунув для мене стілець коло барної стійки. Я вмостилася на ньому, якраз коли лисий хлопчина готовий був прийняти моє замовлення.

— У вас є щось безалкогольне? — Я склала руки перед собою.

Бармен двічі змигнув.

— Вода.

— Гм-м, — протягнула я, удаючи, ніби роблю вибір.

Води не хотілось.

— Їй куба лібре без рому, а мені номер тринадцять, — просунув дві купюри Тиміш. — Дякую!

— І я дякую! — я гойднулася до нього й назад.

— Це натяк, що я пригощаю?

— Це не натяк. Спасибі, що пригощаєш.

— Хах. То коли ти востаннє була в клубі?

— Роки три тому, на вечірці на честь Дня першокурсника.

У той раз я піддалася намовам Злати. У підсумку нахапалася тютюнового диму, ледь не оглухла й отримала чималий синець на плечі, бо рукам і ногам хлопця, який гарцював біля нас, поза сумнівом, потрібно було більше простору для маневрів.

Ніяких викидайл на вході тоді не було, і мій наряд оцінював тільки світляр студентської газети. Він скинув архів світлин у телеґрам-канал події, але я дуже сумніваюсь, що хтось, окрім Злати, вишукував серед тисячі знімків той, де я, у в'язаній сукні й джинсовці з Хельгою Патакі [1] на кишені, буквально начхала на лекторку з вищої математики.

— Що ж, з того часу багато чого змінилося, люба. Бугаїв на вході не звуть юнаками, у барі зазвичай замовляють щось із градусом, а ще тут заведено відпочивати. Танцювати, з людьми знайомитися, цілуватися, — Тиміш кивнув на парочку ліворуч, а тоді стишив голос: — і не тільки цілуватися.