Розділ 2. Небезпека ЗПСШ

Розділ 2. Небезпека ЗПСШ

— Привіт, Злато! — Тиміш поцілував її в щоку. — Лізо!

Ну авжеж, зі мною цьомкатися зайве — годі й рукою помахати здаля!

Я скорчила гримасу, а Тиміш дістав із наплічника банку жирного какао й пачку зефірок. Пухкеньких, біленьких, укритих цукровою пудрою. Таким не надати рум'яності, покрутивши над вогнищем, але вони ідеальні, якщо занурити їх у гарячий шоколад, зварений на молоці. І звісно, молоко він також приніс. Тиміш не був би Тимошем, якби не підлещувався до жінок.

Злата одразу ж перехопила солодощі, притиснула їх до грудей і, наче маленький єнотик, почимчикувала на кухню.

— Постав каструлю — я миттю! — крикнула я, похапцем ховаючи фотокартки, листівки й залишки обручки-бублика.

— Не тре’, я сама! — відгукнулася Злата. — А ви підготуйте все для кіновечора!

Я пирхнула. Якщо йдеться про запланований кіновечір, то насамперед варто було б витурити звідси її брата.

Тиміш пройшов углиб квартири й кинув мокру куртку просто на бильце дивана. Я хотіла було попередити, що Злата відкрутить йому голову, якщо він зіпсує плід її важкої дизайнерської праці, але цей нахаба вхопив одну з моїх фотоплівок — мама попросила колись роздрукувати її, а я, звісно ж, нізащо б не друкувала те, що збереглося в негативах. Отож плівку я з його з рук висмикнула, а щодо дивану промовчала.

Як має такі загребущі рученята, хай і сам хоч раз відгребе!

Відвернулася на секунду, щоб прибрати коробку зі столу, а Тиміш вже десь надибав нову плівку. Він підніс її до лампи на стелі й уважно роздивлявся кожну світлину, примруживши ліве око.

— Ти ба! Яка ти тут маленька й беззуба!

— Верни де взяв! — спробувала вихопити плівку я.

Тиміш позадкував. Не дивлячись, ступив на диван, а потім і однією ногою на підлокітник. Широкі джинси з високою посадкою робили його й без того довгі ноги направду нескінченними. Тепер навіть із того ж дивана, стоячи навшпиньки, дотягнутися чи бодай дострибнути до плівки годі було й намагатися.

Але я однаково намагалася.

— Йой, а хто це в нас бігав по горо́ду голяка? Лізка бігала по горо́ду голяка! Це так мило, — Тиміш звів брови догори, — ти вже тоді була від маківки до п'ят у ластовинні. Тут дупці не видно, але ж я знаю, що вона у тебе вся у ця-а-а-а-й, трясця!

Це я вкусила його за лікоть. Тимошеве шипіння — мені як медом по губах.

— Беззубою ти мені подобалася більше, — буркнув він, а я вихопила з його рук плівку й із тріумфальним виглядом ступила на паркет.

Тиміш зістрибнув із іншого боку дивана й, поки я розпихувала негативи по коробках, укотре пірнув у моє минуле.

— О, а це мій дарунок!

— Ні, це мій дарунок! — гаркнула я. — Бога ради, Горчуку, годі нишпорити по моїх речах!

Я обома руками вчепилася в намисто, але Тиміш його не відпустив. Він потягнув одну з металевих ниток на себе — дзеленькнули шелести, і мені довелося зробити крок уперед, аби не відірвалися чепраги.

Від Тимоша пахнуло помаранчами, бергамотом і зимовою прохолодою — свіжістю.

Охайні брови, тонкі вилиці. На губах усмішка, в очах бісики. Брунатне волосся від вологи закучерявилося більше, ніж зазвичай, а з-під розхристаної сорочки стирчали ключиці. Я була майже певна, що десь там, за червоною бавовною й купою підвісок-ланцюжків усе ще б'ється серце. Неторкнуте, невіддане, зайняте суто качанням крови по тілу.

— Ти їх зберегла.

— Не викинула — це різні речі.

— М-м, — протягнув Тиміш і розтиснув пальці.

Я забрала зґарди, демонстративно пожбурила їх у коробку (в м'який куточок із льняними хустками й іграшками з фетру) і штовхнула ту ногою під столик.

— То це була коробка з тим, що ти зберегла чи не викинула? — нахилив голову Тиміш, і я зціпила зуби.

Украй задоволений собою, він бухнувся на диван і, на мій превеликий жаль, прибрав із нього куртку. Я ж умостилася з іншого боку, побудувавши між нами стіну з диванних подушок.

— Що дивитимемося? — весело запитав Тиміш.

— Порно, — брякнула я.

— Сподіваюся, лесбійське.

Я закотила очі.

— Тут були б самі жінки, якби не ти. Але ти приперся, без попередження. Тому не маєш права голосу й дивитимешся з нами на голих чоловіків.

— По-перше, Злата знала. По-друге, я тобі телефонував. Тричі. Ти слухавку не брала.

Я перевірила сповіщення.

— Пропущених нема — права голосу теж.

— Дай-но подивлюся.

— Я що, по-твоєму, сліпа?

— Ну, може, моя врода тебе й осліпила…

— Я з тобою втомлюся закочувати очі, Горчуку.

— Дозволь мені допомогти, Лапко. Проблеми з телефоном не завжди такі очевидні, щоб можна було помітити їх нетренованим оком. Мій виклик проґавила — ну й грець з ним, а як раптом щось важливе?