Розділ 1. Тринадцятирічний бублик

Розділ 1. Тринадцятирічний бублик

Я сиділа на дивані в позі кренделика й перебирала спогади. Ну, знаєте, старі світлини, листи й вітальні листівки… Декоративні скриньки вщерть набиті різноманітними скарбами — переважно милими дрібничками, як-от: браслет із бусин і бісеру, що його Злата подарувала мені на знак вічної дружби ще в третьому класі, чи гребінець із чудернацькими візерунками, якому бракує одного зубчика, — саме цим гребінчиком бабуся розчісувала мені волосся перед сном, коли я приїздила до них із дідусем на вакації.

Є серед усього цього добра й геть безтолкові (для когось, але не для мене) абищиці на кшталт черепашки з лазуриту, яку я виканючила в мами під час першої подорожі до моря, чи каменюки в білу цяточку, яку я з того ж моря дістала.

І якщо з черепашкою все зрозуміло — вона вінтажна й блискуча, — то камінчик може скидатися на цілковитий непотріб.

Але ж ні.

Мені було п'ять, я ганяла чайок на пляжі в Євпаторії, коли раптом помітила його. Мені воно було треба. Я відкинула лозину й рішуче рушила до води. Відтак повзала навкарачки, шукаючи саме той камінчик, і не зважала ані на мамині застереження, ані на підступні хвилі. Мене ледь не змило в Чорне море. Мама вчасно вихопила мене із води — я ще з пів години відкашлювалася й потирала пекучі очі, але камінчик не впустила. І пишалася собою понад усе.

Я потерлася об нього носом. Пахне бризом, досі.

— Гей! — обурилася, щойно хтось висмикнув в мене навушники.

Тепер Тейлор Свіфт співала, що вони «Ніколи, ніколи й нізащо не будуть разом ізнову» [1], з яскравих диванних подушок. Злата перехилилася через спинку дивана:

— Лише на пів години тебе саму залишила — а ти знов за рибу гроші!

— Узагалі-то на три години, — буркнула я й згорнула плейлист.

Просто хтось геть не відчуває плину часу серед сотень примірювальних, вішаків і запопадливих консультантів, охочих впихнути тобі нову колекцію не-зрозуміло-чого «за найнижчими цінами».

— Це шо? — строго запитала Злата, потягнувши на себе кутик пледа.

— Це мені холодно, — щільніше закуталася я.

— Лізонько, сонечко… у квартирі двадцять три! Нам батареї врубили, наче за осінь борг повертають, тож годі брехати. Це той плед, шо його тобі моя мама зв'язала, так?

Я промовчала. Вона ж знає, що так. Її мама зв'язала нам однакові. Точніше, усім своїм дітям і мені. Тиміш свій загубив, коли подорожував Європою, Златиним повечеряла міль, доля двох інших пледів мені не відома, а от мій — цілісінький. І такий же кусючий, як і десять років тому.

— Отже, ти знову псуєш шмарклями мою канапу, — констатувала подруга, відкидаючи пшеничні пасма за спину. — Знаєш, як важко було натягувати цю тканину?

— Та навіть ти не знаєш! Це ж хлопці з філологічного натягували.

— Але я її розписувала. Ручна робота — це тобі не забавки для рюмс!

Я пирхнула:

— Чула щось про ностальгію?

— Ага, але то, шо в тебе, зветься «шиза».

— Ось! — Я тицьнула в неї браслетом, який вже встигла на себе натягти. — Це ти мені плела, на знак вічної дружби, пам'ятаєш?

Злата доторкнулася до бусинок, покрутила деякі, усміхнулася. І в мить, коли я менш за все того очікувала, шльопнула мене гумкою, на якій браслет тримався.

— Трясця! Боляче!

— Геть не так боляче, як на тебе дивитися! Я гадала, ти давно викинула весь цей мотлох.

— Мотлох я й викинула. А це не він.

— Та невже?

Злата обійшла диван і плюхнулася поруч зі мною. Сунувши руку в коробку, що стояла на столику, вона дістала надкушений бублик. Словами її погляд було годі й передати.

— Воно мені треба, — вказала я пальчиком на те, що колись було їстівним.

— Воно — це шо, Лізо? Біологічна зброя? Скільки років цьому недогризку?

— Тринадцять.

— Тринадцять?! — скрикнула Злата.

— Ти не розумієш — це обіцянка.

— Яка в біса обіцянка? Тобі було вісім!

— А Макар уже пообіцяв мені руку, серце й бублик.

Златі кортіло щось сказати: вкриті блиском губи рухалися — звук не лунав. Я уявляла, як за кілька секунд вона набереться духу й гаркне: «Якого дідька, Лізо? Він же тебе зрадив!». «Двічі», — підтакну тоді я. «Із твоєю ж сестрою!» — поведе далі Злата. «Половинчастою», — вкотре нагадаю я.

Однак у реальності Злата й надалі мовчала. Склала губи бантиком, покачала головою.

А потім узяла й запхала мій бублик собі до рота!

— Ти що робиш, дурепо?! — заверещала я й кинулася до неї. — Сплюнь! Фу! Ану, виплюнь, я сказала!

Злата відбивалася від мене руками, ногами й диванною подушкою. Я почула хрускіт бублика. Не знаю, чому було болючіше: моєму серцю чи Златиним зубам.

— Він же зіпсований, — кректала я й тисла їй на щелепу. — Іще й лаком укритий. Отруїтися хочеш, ну?!