Розділ 10

Розділ 10

Зимові розкаяння

— І ти погодився? — спитала Роза дивлячись на замерзлого після «прогулянки» племінника.

Лукас кивнув.

— З кожною розгадкою, я ніби стаю старішою, — пожартувала тітка, — Чекай, а ти не поранений?

— Тільки Айла, але з нею все нормально.

— О Боже… Але добре, що живі — тітка раптом обійняла свого племінника. Такого Лукас не очікував, але відповів тим самим. Роза значно подобрішала останнім часом, тож і Фенрін наважився потертись мордою об її ногу.

— Б-р-р, випий гарячого чаю або зігрійся в ду́ші, бо холодний, мов бурулька, — посміхнулась вона.

***

Після вихідних — знову до школи. (Вам, як і мені, мабуть, вже набридло чути «школа». Але, на жаль — це половина нашого юного життя, нічого не можу тут змінити.) Лукас на перерві розповів Фредові, що сталося на вихідних. Айла, незважаючи на травму, прийшла також, і здавалось сприймала цю подію не як щось жахливе, а як досвід. Потім розмова повернула до планів на майбутні канікули, що робитимуть у вільний від навчання час. Та Лукасові рано розслаблятись. Йому треба бути ще більше пильним, бо хто знає, скільки ще у Замовника прихильників.

Під час великої перерви Фред запропонував вийти на вулицю. Падав м’який сніжок і гріх було не побавитись там. На диво сніг не викликав у Лукаса та Айли поганих асоціацій і вони доволі легко погодились.

Сніг тихо сідав на їхній одяг, навкруги було тихо. Інші діти не хотіли мерзнути, тож жвавий зазвичай спортивний майданчик був безлюдний, Навколо нього здіймалась восьми метрова огорожа із залізної іржавої сітки. Зі спортивного приладдя були тільки турнікети. Спершись на них, наші герої тихо теревенили.

— Слухайте, — сказав Фред, — маю ідею, але не знаю, як її сприймете…

— Яку саме? — спитав Лукас, обтрушуючи з вій сніжинки.

— Розказати про себе. Ми ж про одне одного насправді й не знаємо, хоча зустрічаємось кожен день у школі. А якщо щось трапиться, то… треба ж.

З одного боку, Лукас був не в захваті, адже не звик говорити на особисті теми. Але на думку психологів: краще розповісти комусь про свої проблеми та незгоди, щоб вони не накопичувались і не погіршували здоров’я.

— Взагалі, — сказала Айла, — оскільки ми з вами вже стільки разом пережили, то це гарна думка для справжніх друзів.

Друзі.

Лукас вкотре спробував розібратись у своєму розумінні цього слова, цього нового для нього відчуття та статусу друга. Ці люди поряд задаються непоганими, але щось його стримує, від повної відвертості. Але  може варто спробувати відкритись, щоб не втратити їхню довіру?

— Знаєте, — почала Айла, нагрібаючи носком чобітка купку снігу, — я хотіла мати  друзів. Однак коли ти багата, з тобою хочуть спілкуватись і вдавати з себе друзів, тільки щоб бути ближче до того багатства, з розрахунку, чи що. Їх не цікавило, що я відчувала, що мене тривожило, сумно мені чи ні.

— Тому ти перейшла до нашої школи, — здогадався Фред.

Вона кивнула.

— А твої батьки як до цього ставляться? — спитав Лукас.

— Їм… звичайно хотілось, щоб я перейшла в престижніший заклад. Але я вирішила обрати звичайну школу, де мене зовсім не знатимуть. Мій вчитель для мене як справжній батько. Він розуміє мене найкраще, тож вирішив відправити сюди. Ось така історія.

— Лукасе, — сказав Фред, — якщо ти ще не готовий, то я тебе розумію.

Лукас вдихнув холодне повітря та видихнув теплу хмаринку.

— Я той, хто втратив свого батька, коли мені було лише сім. Його загибель сталась на моїх очах. Гадав, далі не може бути гірше, але помилявся. Моя мати захворіла невідомою хворобою, а тітка через це все почала пити. Раніше я цю історію розповідав тільки одній людині, яка була для мене справжнім другом, але потім наші шляхи розійшлись. Я дуже переживав і вирішив, що більше не матиму друзів і довірятиму тільки собі. Думав навіть звернутись до психолога, але не мав достатньо грошей. Але згодом знайшов людину, на яку я зараз працюю.

Лукас сам здивувався, наскільки просто і спокійно все розповідав, здавалось навіть сніг падав повільніше, щоб не проґавити жодного слова.

— І Фред також знав трохи мою історію, бо дещо було в новинах та й спілкувався зі мною.

Дівчина дивилась на хлопців, і вони здались їй чимось схожими, наче брати.

— Ніколи б не подумала, що ви не були справжніми друзями.

— Тут починається моя історія, — сказав Фред. — Я завжди був ідіотом. І не треба говорити, що це не так. Це так. Чутки, які ви, можливо, чули про мене в школі, частково правдиві.

Лукас подивився на нього.

— Частково?

— Мені були потрібні гроші для підтримки моєї бабусі, тож пробував різні роботи. Але грошей не вистачало. Тоді з’явились, якісь м*даки. Один з них зовсім скажений. Вони сказали: потребуєш грошей, то йди до нас.

Лукас, здогадувався, про кого йде мова.