Пролог

Вогні Києва прорізали нічну темряву, а рух машин не зупинявся навіть пізньої ночі. У Дніпрі відбивалися сяючі електрикою мости, якими сновигали автомобілі. Це Київ – прекрасний навіть уночі.

Але один з мостів був дивно мовчазний, можливо тому, що він закритий для транспорту, а перехожі рідко коли ходили ним пізньої пори — Парковий міст. Одна сторона мосту впиралася в яскравий високий київський берег, а інша тонула в темряві Труханового острова. На асфальтованій доріжці, що йшла від мосту й заглиблювалась в темряву острова, не було ні душі. Всюди лежала темрява, листя шелестіло від прохолодного вітру. Але в одному місці серед дерев пробивалось  тьмяне світло. На невеликій галявині було розкладене багаття, а біля нього стояли постаті, що відкидали довгі тіні.

— Ну що, вип'ємо ще пляшку пива?

— Дівай! — вимова вже підводила одного з них через кількість випитого.

Двоє дорослих чоловіків пили пиво просто з пляшок, один з них виглядав досить п'яним, але стриманим, а інший, що тримав в обох руках по пляшці пива, обличчя його було червоне, а замість звичайної розмови було щось схоже на бичаче мукання. На одному з пеньків сиділа білява дівчина з великими губами, намальованими фіолетовим перламутром. У руках вона тримала телефон із п'ятьма камерами. Блондинка, не відриваючись від телефону, манірно звернулася до свого бойфренда:

— Сергійку, поділись інетиком, будь ласка, а то зв'язок тут погано працює!

Сергій ледве чув її голос, через ревіння товариша по чарці.

— Ліза, "ІК", тут, "ІК", не, "ІК", так, твоя, "ІК" — відповів п'яний хлопець.

Не розуміючи, що їй відповів Сергій, вона звернулася до іншої дівчини, брюнетки. Та сиділа мовчки, і з її  вигляду було видно, що вона майже спить, але вона таки обернулася до блондинки.

— Ну, це... ти сказала, що взяла. Ну, де ж вона? — нетерпляче сказала блондинка, наче продовжуючи перервану раніше розмову та нетерпляче чекаючи на відповідь подруги.

Ледь продершись крізь наповзаючий сон, подруга згадала свою обіцянку. Сонно-п’яно посміхаючись, вона взяла рюкзак, відкрила його і дістала пляшку горілки. Ліза посміхнулася, відклала телефон і почала діставати з сумки паперові стаканчики. Двоє хлопців дуже задоволено подивилися один на одного, відставили пиво та потягнулись по горілку.

— До речі, — раптом сказала Ліза, — де Рома?

— Він шукає м'ясо для шашлику, — втомленим голосом відповіла подруга Лізи.

— Ось я! — пролунав голос п'ятого члена компанії. У руках він тримав пару шампурів з м'ясом та поклав їх на підставку над вогнищем.

За мить запах м'яса вже поширювався по всьому лісі. Птахи зліталися на запах, чекаючи моменту, коли можна буде схопити шашлик.

Вечірка знову набирала обертів. Хлопці пили та реготали. Подружки робили селфі не зважаючи на темряву. У світлі вогнища фото, зроблені непевною рукою, виходили дивно примарними.

Минув деякий час, залишки шашлику птахи з'їли з апетитом, вогонь майже догорів, і компанія розповзлась по наметах спати. В одному блимав ліхтарик, а в іншому вовтузились, видаючи недвозначні звуки. Один надав перевагу сну на свіжому повітрі й спав, притулившись до пня. За якийсь час випите пиво попросилось назовні, тож йому довелось підвестись і рушити до найближчого дерева. Вже застібаючи штани, він почув почув дивний звук — хтось йшов важкими кроками по опалому листю:

— Якого? — п’яно пробелькотів хлопець.

Звуки припинилися, Василь знизав плечима. Але як тільки він повернувся, почувся ще один звук  — щось терлося об дерева, а за цим гучний хрускіт гілок.

Тепер хлоп вже злякався, не знаючи, що робити далі, він просто стояв хитаючись, ще й примудрився випустити гази. Звуки раптом припинилися, п'яний вдивлявся в глибину темряви. Наважившись, він знову підійшов ближче до дерев та побрів крізь них в бік, звідки чувся раніше звук. Як тільки щільна темрява огорнула його, щось з гуркотом кинулось на нього і з нестерпним хрускотом та чавканням розірвало бідолаху. Бризки крові зі шматками, краще не знати чого, полетіли на намети. Рій вороння зірвався в небо.

Все стихло. Решта компанії повилізали з наметів здивовано озираючись. Подумали, що то п'яний Васько буянив. Однак нікого не побачили.

— А де ж Вася? — спитав Сергій усіх. — Наче шумів десь поблизу.

Брюнетка звернула увагу на покриття намету, на якому виднілись плями, яких раніше наче не було.

— Що це таке? — запитала Ліза, і собі придивляючись ближче.

— Це... — тихо відповіла брюнетка. — Це... — Вона злякано зробила паузу.

— Ну, що це?.. — нестерпно сказала блондинка.

— Це... кров!

Всі мовчки дивилися один на одного, і всі думали про те, що могло статися з Васею:

— Але ж це навряд чи кров Васька, з перепою ж не блюють кров’ю — якось невпевнено сказав Сергій. — І, до речі, чуєте?

Всі прислухались, але почули тільки одне — тишу:

— Ні, ми нічого не чуємо, — відповів Рома.

— Ось! Ми не чуємо Васю! А мали би чути! Але це... — він показав пальцем у бік намету з кров'ю, — це дивно... — він зробив невелику паузу та сказав як командир. — Усі беріть ліхтарики! Будемо шукати Васю!