Глава 16

Глава. 16

 Ті, хто зараз спостерігав за Зуром, який із похмурим та задумливим виглядом сидів на величезному троні, що стояв на сцені, де нещодавно проходив концерт, розуміли, що їхній король-перевертень чимось незадоволений чи стривожений. І це в той час, як після того, як був схоплений його брат-напівкровка, він мав радіти. Радіти і повною мірою насолоджуватися своїм тріумфом.

 Коли ж дикий, палаючий погляд Зура почав блукати по залитою у багатьох місцях калюжами крові підлозі, тієї самої крові, яку пролив Кірт, вбиваючи його підданих, монстри, які близько знали свого короля, про все здогадалися.

 А саме про те, що так затьмарило перемогу їхнього короля-перевертня… Їхні здогади підтвердив і сам Зур.

- Невже брати мої та сестри, ви так ослабли!? Коли до мене доходили чутки про те, яку шкоду завдає нам Кірт… мене переконували, що йому просто пощастило застати тих нещасних, які загинули від його руки, зненацька. Або, що ті бідолахи, які загинули від його руки, були слабкими і старими. А іноді, й навпаки – дуже молодими та не досвідченими. Але те, що я побачив тут, нещодавно… захопило і засмутило мене. Хоча… ні. Не засмутило. А розлютило! - Дико загарчавши, Зур схопився з трону і став обводити нещадним, спраглим крові поглядом своїх підданих. – Якби ви були справді слабкими… то я б сам вас давно повбивав і з'їв. Але ж ви сильні! Адже тільки сильні змогли вціліти у війні з атлантами і прийти зі мною сюди, на Землю. Виходить, це мій братик Кірт став таким сильним, що ви не можете бути для нього гідними супротивниками. І всі його перемоги тут на Землі, мали не ті причини, в яких ви мене намагалися переконати. Так само, мені тепер зрозумілі і причини нашої поразки у війні на Атлантиді.

- Але ж загін атлантів-напівкровок, яким командував Кірт, був не таким уже й великим. - Наважився нагадати один з вампірів, що стояв за двадцять метрів від Зура, біля краю сцени. – Вони не могли внести великого перелому у хід війни.

 Одним, величезним стрибком, який перекрив відстань до вампіра, Зур миттю опинився біля балакуна. Нанесений удар кулаком у груди, показав, яку жахливу силу мав король-перевертень.

 Вампір, немов вистріляний із катапульти, пролетів через увесь зал над головами своїх побратимів монстрів і врізався у далеку стіну.

- Хтось хоче ще мені, щось сказати!? – із викликом поцікавився Зур, обводячи червоними, залитими кров'ю очима своїх підданих.

 Охочих, теж випробувати на собі силу короля-перевертня більше не знайшлося. І Зур продовжив свої міркування, при цьому, подумки залишившись задоволеним, черговим своїм самоствердженням перед підданими.

 Всі вони завжди повинні були пам'ятати про його силу і про те, що він може зробити з ними, якщо захоче. Адже тільки так можна було керувати усіма цими безжальними монстрами. Бути їх ватажком та королем.

- Ви думаєте, я не знаю, які думки зародилися у ваших головах, коли я звеличував силу брата-людини. Так-так. Я бачу це по ваших очах. Ви подумали, що він зможе перемогти навіть мене! Адже в ньому, теж тече кров мого батька, який колись був вашим королем. - Від уважного погляду Зура не вислизнуло нічого. І те, як при його словах про те, що він знає їхні думки, багато хто з присутніх у залі, стали ховати від нього очі. І те, як з тихим риком, що виходить з багатьох ковток, виходило обурення і лють, що кипіли в середині багатьох.

 Зрозумівши, до чого веде Зур, до короля-перевертня наблизився один з його найближчих помічників, який зараз перебував у вигляді гітариста Ріхарда.

 Тут зібралися, також і інші чистокровні перевертні різних найдавніших родів Атлантиди. Усі ті, хто зміг перебратися на Землю разом із залишками армії та їх королем.

 Тепер усі ці чистокровні перевертні перебували у тілах учасників групи «Рамштайн». Одним словом, вся еліта монстрів трималася разом, у цьому чужому для них світі. У світі, який їм потрібно було захопити. У світі, в якому вони збиралися невдовзі правити.

- Зур, не роби цього. - М'яко і водночас вимогливо, пошепки попросив Ріхард. – Ми, як твої найближчі радники, не бажаємо, щоби ти ризикував. Всі і так знають, що ти сильніший і кращий за Кірта.

- Тоді чому ви так турбуєтеся? – скипів Зур, подивившись на своїх помічників – п'ятьох учасників групи «Рамштайн». – Якщо турбуєтеся і сумніваєтеся ви… то, що тоді говорити про решту! Тому… я просто зобов'язаний наочно показати всім, хто є хто.

 Загарчавши наостанок, як би давши цим зрозуміти, що рішення прийняте і не може бути змінене, Зур пішов геть із зали. Слідом за ним поспішили тільки Стелія та Юцат. Інші ж, навіть його найближчі помічники, знаючи запальний характер, безрозсудну жорстокість і швидкість розправи над тим, хто підвернеться йому під руку в момент люті, не ризикнули йти за королем.

 Якби Зур хотів, щоб його супроводжували, то він сам би про це неодмінно сказав. Отже, не було чого ризикувати.

 Те, що Стелія і Юцат не побоялися піти за своїм королем, пояснювалося тим, що Стелія, крім всіх інших привілеїв при дворі, була ще й коханкою Зура. А це, дозволяло, як їй самій здавалося, мати над королем-перевертнем якусь владу чи вплив на нього.

 Що ж до Юцата, то, будучи чи не найсильнішим з монстрів, орк все життя служив королівському роду. Він був повністю відданий своїм господарям. Захищаючи тих за будь-яку ціну. Навіть ціною власного життя. А ось це, було великою рідкістю серед монстрів. Адже будь-який, розсудливий монстр, звик у разі смертельної небезпеки, коли вибір полягав у тому, чи загинути самому за когось, або ціною когось врятуватися самому, практично завжди віддавав перевагу самозбереженню.

 Успадкувавши Юцата після вбивства батька, Зур тримав його при собі як охоронця і нещадного виконавця смертельного вироку, що виносився комусь із розгнівавших його підданим. Хоча в більшості випадків, Зур вважав за краще сам, і виконувати ці вироки.

 Він любив вбивати та карати своїми руками. Точніше - іклами і пазурами. Але іноді йому хотілося просто отримати насолоду, спостерігаючи з боку за кривавою розправою.