Глава 14

Глава. 14

- Мені здається, я цілу вічність не була вдома. — Виходячи з аеропорту, з радістю прошепотіла сама собі Глорія. Але вже наступної секунди, вона якось перелякано подивилася на крокуючого поруч атланта. – Невже й тут, в Америці, є монстри?

- А чим твоя Америка краща за інші країни? – здивувався Кірт. Він зрозумів, що дівчина мала надію на те, що в її країні немає всіх тих жахів і тих монстрів з Атлантиди, з якими їм довелося зіткнуться в Чечні, в Росії та в Німеччині.

- Міг би мене і втішити. - Невдоволено зробила коханому докор Глорія, за його правдиві докази. - Дав би мені можливість помріяти про чудовий світ, без усіх цих жахів. Адже до чого ж неприємно усвідомлювати, що твій рідний дім, де ти виросла і де почувала себе впевненою, захищеною, у безпеці – насправді, тепер не такий і безпечний.

- Навіщо себе тішити фальшивими ілюзіями? – здивувався її аргументам Кірт. – Адже реальність залишається реальністю. І краще бути готовим зустріти її такою, якою вона є. Адже набагато гірше, бути зустрінутим цією жахливою реальністю тоді, коли ти повністю розслабився, втратив пильність і обережність.

- Схоже, ти маєш рацію. - Тяжко зітхнула, погоджуючись, дівчина. - Але так хотілося, все ж таки, забути про все. Хоча б ненадовго.

 Побачивши чорний лімузин, що стояв недалеко, Глорія задоволено посміхнулася.

- Схоже, татко прислав за нами машину. Водій, який чекав біля лімузина, теж помітивши Глорію, поспішив дівчині назустріч.

- Як справи, міс Глорія? - Прийнявши у господині сумку, поцікавився він. – Ваш батько місця собі не знаходить, чекаючи на ваше повернення.

- Я, теж рада, тебе бачити, Стів. – усміхнулася Глорія водієві. - Сподіваюся, мама поводиться не з таким же занепокоєнням, як і батько? Адже тато завжди, коли я їду у відрядження, нервує і хвилюється, найбільше в сім'ї.

- А як же йому не хвилюватись, міс Глорія. Адже ваші відрядження завжди такі небезпечні! – заступився за боса Стів. – Я й сам, переживаю за вас.

- Вмієш ти мене зворушити, Стів. - Знову посміхнулася дівчина водію, який зайняв своє місце в лімузині. Погляд Стіва постійно, зацікавлено, спрямовувався на атланта, якого він бачив уперше. Але він встиг своїм намітеним оком помітити, як до того ставилася молода господиня.

 Кірт, який мовчав поки, весь цей час, вирішив не втручатися в розмову між Стівом і Глорією. Він, просто зайнявся оглядом міста, через яке вони тепер їхали.

 Те мирне життя, яке бачив атлант за вікном на вулицях міста, тішило його погляд, який звик до виду руйнувань та вбивств. Але він чудово знав, наскільки же може бути оманливе перше враження. Все це, могло бути лише видимістю спокою та миру. Можливо, жах і зло уже встигли оселитися і тут.

 Занурений у споглядання виду за вікном і у свої думки, Кірт не помітив, як вони під'їхали до воріт особняка батьків Глорії.

- Кірт, прокинься ж. - Стала приводити до тями улюбленого Глорія. - Подивися, хіба це не чудово!

 Повернувшись до дійсності, Кірт з цікавістю став розглядати територію особняка, куди через ворота в'їжджав лімузин. А милуватися то й справді було чим. І Глорія недаремно так пишалася своїм родовим маєтком.

- Ти, права. – погодився з нею Кірт. – Це, і справді чудово. І ось, що мені не зрозуміло... Маючи все це, чого ж тобі ще не вистачає?

- Багато чого. - відвернувшись до вікна, сумно прошепотіла дівчина. – Того, що я не можу отримати тут. Того, що не може дати мені вся ця пишність і розкіш.

- Ми справді, у багато чому з тобою схожі. – Теж, якось сумно, зауважив Кірт.

 Почувши таке зауваження, Глорія, оживившись, з надією та радістю подивилася на атланта. Але той, вчасно встиг відвернутися до вікна, приховавши свої очі, сповнені великої туги та смутку.

- Ось ми й удома. - Зупинивши машину перед парадним входом до особняка, повідомив Стів своїм пасажирам.

 Увійшовши до будинку, Глорія одразу потрапила у радісні, теплі обійми мами. І це було для Кірта трохи дивним. Дорогою до особняка, з розмови між Глорією і Стівом, він зрозумів, що найбільше за дочку переживав батько. А зараз же, він бачив більший прояв почуттів у мами Глорії.

 Батько ж Глорії, з поважним виглядом стояв осторонь. І вираження його радості з приводу повернення дочки, проявилося лише в словесному привітанні.

- Зрештою, ти приїхала додому, Глорія. – невдоволено помітив він. - Ти затрималася на півмісяця і змусила нас похвилюватися. Напевно, це і є… причина твоєї затримки. - Маючи на увазі причину, батько Глорії уважно глянув на атланта. - Ну, гаразд. Про це, згодом. Бо на тебе дехто чекає.

– Хто? – невдоволено насупилась Глорія. Вона одразу здогадалася, кого мав на увазі її батько.

- Звичайно ж, це - я. Моя, люба. - Усміхаючись, дав відповідь хлопець років тридцяти п'яти, який вийшов з однієї з бічних кімнат.

- Джордж!? – Чомусь, все ж таки здивувалася і навіть, якось злякалася Глорія.

 Підійшовши до Глорії, Джордж обійняв її і ніжно поцілував у губи. На цей поцілунок, Кірт відреагував із властивим йому спокоєм. Можна було навіть подумати, що між ним та Глорією нічого й не було.

 На відміну ж від атланта, Джордж не мав такого спокою і витримки. Тільки помітивши довговолосого гіганта, він, продовжуючи обіймати Глорію, невдоволено поцікавився в неї:

- А це, хто ще такий? Напевно, носій. Нехай поставить речі і може бути вільним.

 Нарешті, прибравши свої обійми з дівчини, Джордж попрямував до Кірта, що стояв нерухомо біля дверей. Атлант продовжував спокійно стояти на місці, стискаючи в руках дві сумки, які хлопець і прийняв за багаж дівчини.

- Джордж, заспокойся. – крикнула хлопцю Глорія. – Це, не носій.

- Тоді, хто це? - Обернувшись до дівчини, поцікавився Джордж. Причому, це питання можна було побачити і на обличчях батьків Глорії.

 – Це - Кірт. – представила атланта Глорія. – Він, врятував мені життя у Чечні. І він… мій дуже добрий друг.