Глава 17

Глава 17

 Вислухавши доповідь одного зі своїх вбивць, Тискар невдоволено скривився, люті стиснув кулаки.

 Те, що він щойно почув, не просто засмутило командира вбивць Акхали, а буквально розлютило його.

- Ви обшукали каналізацію? - Знаючи вже наперед відповідь, поцікавився він у побратима по ордену, який зробив доповідь.

- Так, ми обшукали всю каналізацію. - Дав ствердну відповідь убивця. - Знайшли лише шість трупів горгів і три купки праху, що залишилися після двох вампірів-воїнів та батька-вампіра.

- Ви ж казали, що пропало семеро горгів? - Почав намагатися розібратися в усьому Тискар. - Де ж ще один горг?

- Схоже на те, що його забрали ті, хто всіх їх повбивав. – повідомив убивця, який особисто займався ретельним вивченням слідів, залишених у тунелі нападниками.

- Значить, напівкровка не один, як ми думали. - Насторожився командир вбивць Акхали, адже перемога у майбутній війні сильно залежала від того, з якими силами короля-перевертня їм доведеться воювати тут на Землі. - Невже з королем-перевертнем на Землі є ще воїни-атланти?

- Це, навряд чи? - Засумнівався доповідач. - Якби з королем-перевертнем були ще воїни-атланти, то трупів було б набагато більше.

- Тоді, що за безумці йому допомагають? – здивувався Тискар. - Невже на Землі знайшлися люди, які зухвало воюють з нами, господарями двох світів!?

- Схоже, знайшлися. - пролунав раптом позаду командира вбивць Акхали голос, який змусив того здригнутися.

 Обернувшись, Тискар подивився на привида-Ратського, який тицьнувши пальцем, злісно посміхнувшись, уточнив:

- Якщо до тебе ще не дійшло… я знаходжусь у тілі одного з цих людей.

- Так це, ті росіяни, які теж полювали на короля-перевертня! - Вразився Тискар. — Але ж вони з ним вороги?

- Ти забув, що один загальний, страшний ворог, може стати причиною об'єднання супротивників, які воювали раніше один з одним. – нагадав своєму слузі привид-Ратський, про загальновідому в двох світах притчу.

 Зрозумівши, що Повелитель правий, командир вбивць Акхали згідно закивав головою.

 Але навіть якби Повелитель виявився і не правий, то дії Тискара були б такими ж. Адже сперечатися чи не погоджуватися з господарем, означало – впасти у його немилість.

 Адже нікому не хотілося розділити долю гурлона, який помилково напав нещодавно на Повелителя.

- Твоя згода зі мною, викликана спробою послужити мені, чи ти й справді поділяєш мої міркування? - Несподівано поцікавився у Тискара привид-Ратський, подивившись при цьому на свого слугу таким поглядом, ніби він бачив того наскрізь і знав усі його думки.

- Навіть, якби це було і не так, то я все одно буду згодний з вами, Повелитель. - Даючи чесну відповідь, Тискар вкотре показав свою повну відданість господареві.

 Задоволено усміхнувшись, привид-Ратський несподівано, гнівно блиснувши очима, поцікавився:

- Якщо ж ти, мені такий вірний, чому ж тоді не знаєш, навіщо королю-перевертню та його союзникам знадобився труп горга?

- Вибачте, Повелитель, але ми не знаємо, мертвий той горг чи ні? - Набравшись сміливості, сказав вбивця, який робив Тискару доповідь.

 Здивовано подивившись на посмівшого без його дозволу заговорити з ним вбивцю, примара-Ратський повільно дістав з піхов кинджал. Наступної миті, він несподівано, стрімко кинув його в порушника етикету.

- Той горг такий же мертвий, як і ти, дурень! – гнівно прогарчав умираючому вбивці Повелитель. Кинжал, що увійшов по саму рукоятку в груди вбивці, не залишав тому жодного шансу на виживання. - Принеси Тискар мені мій кинджал.

 Віддавши наказ, примара-Ратський уважно стежив за реакцією командира вбивць, намагаючись виявити в тому хоча б найменшу ознаку слабкості чи сумніву.

 Підійшовши до вже мертвого побратима по ордену, Тискар, витягнувши з його грудей кинджал, ретельно витер забруднене в крові лезо об одяг мерця. Роблячи все це, командир убивць Акхали залишався спокійним і не виявляв жодних ознак жалю чи обурення, хоч убитим і був його побратим по ордену, в якому всі вбивці були майже кровними братами.

 Продовжуючи уважно спостерігати за Тискаром, Повелитель задоволено посміхався, насолоджуючись тієї владою і могутністю, які він знову придбав.

 Ці нікчемні комашки – нинішні вбивці Акхали, навіть і не знали, що він особисто, сам створив у давнину їхній орден. Орден, який назвав на свою честь…

 Акхали.

 Він створив не просто тоді орден убивць, який наганяє страх на всіх жителів Атлантиди. Він, особисто зліпив і натренував, із тоді ще жалюгідного і нікчемного дикого племені, справжню еліту неймовірно сильних воїнів у світі бойових мистецтв.

 То був його орден. І вбивці цього ордену, навіть самі того не знаючи, виконували свою роль відведену їх творцем для них у підкоренні світів.

- Повелитель, ваш кинджал. - Вклонившись, Тискар простягнув примарі-Ратському зброю.

- І що, тобі не шкода свого побратима за орденом? - Прийнявши кинжал, поцікавився примар-Ратський.

- Він, сам у всьому винен, і поніс заслужене покарання. - спокійно промовив Тискар, подивившись на тіло вбивці, біля якого вже кружляли шість гурлонів, які чекають на дозвіл господаря, приступити до трапези.

- Так і продовжуй завжди думати та говорити. - схвалив слова командира вбивць Акхали Повелитель. – А тепер, ідемо, подивимось на тих, хто відгукнувся на мій заклик.

 Пішовши слідом за примарою-Ратським, Тискар, проходячи повз тіла свого побратима, з жалем подивився на бідолаху, чого він не міг собі дозволити, поки за ним пильно спостерігав Повелитель. Який тільки й чекав від свого слуги, прояву подібних почуттів.

 Немов відчувши, що зараз відбувалося з Тискаром, який йшов позаду нього, привид-Ратський наказав гурлонам:

– Він, ваш.

 З грізним голодним гарчанням, хижаки стрімко накинулися на віддане їм на поживу тіло, ставши рвати його своїми величезними іклами та пазурами. Так що Тискару більше не було кого оплакувати.