Розділ 2.

Після цього бою Меліса довго не могла прийняти те, що сталося. Істоти, в яких вона так вірила і думала, що не всі вже вбивці й шахраї, виявилися тими, про кого їй говорили в зграї. І коли вовчиця побачила, як люди села Стоун-Вілладж напали й стали вбивати їх і кричати, мовляв, це в ім'я бога, то вона втратила будь-яку надію й віру, що людина стане другом вовку.

Вони знайшли затишне місце серед печер. Не всі змогли втекти, їх залишилося дуже мало, від сили одинадцять чи навіть десять. У голові миготіло одне питання: за що... Вони ж нічого не зробили людям. Хоча можливо, це один із тих мисливців, який хотів підстрелити її. Напевно всім розповів про їхнє лігво і ще прикрасив, нібито зграя лютих вовків готує наступ на них. А все через примху пополювати за кимось. Вона твердо вирішила, що більше не піде в село, а якщо й піде, то набуде людської подоби.

Меліса пішла у свою печеру, сподіваючись, що зможе відпочити, але почула тупіт копит коней. Вона швидко вискочила з печери. Інші перевертні зібралися на центральній галявині та всіляко намагалися облаштувати побут: хто займався оздобленням для печер, хто приносив свіжу дичину для запасів. Дівчина обвела всіх поглядом і вимовила.

 - Там люди! Будьте напоготові! Прийміть вигляд вовків і готуйтеся захищатися.

- Мелісо, скільки їх? - запитав один із молодих вовків, розпрямляючись.

- Усього двоє, - відповіла дівчина - Хлопець і дівчина... Але все ж, не розслабляйтеся.

Усі послухалися. Перетворилися на вовків і сховалися в печерах, стали вичікувати.

Стежкою йшли юнак і дівчина, судячи з усього старші за нього.  Вони зупинили коней і дівчина мало не зірвалася на крик.

- Гей, Джоно, поглянь! Це сліди. - На її обличчі промайнула усмішка - Схоже, наші десь поруч.

- Добре. - зосереджено кивнув хлопець - А тепер швидко повертай.

Дівчина подивилася на нього зі здивуванням і вперто заявила.

- І не поверну. Там мій чоловік. І до того ж я не кину друга.

Хлопець тут же смирив її.

- У тебе двоє дітей. Саймон хоч і дорослий, але одному з малятком Заллі йому буде важко.

- Гаразд, - погодилася вона - але тільки заради дітей.

І поскакала назад у Стоун-Вілладж.

Він уже зібрався йти, як тут йому перегородила шлях та сама вовчиця, яку ледь не підстрелив його друг - чоловік тієї самої дівчини, яка була з ним. Він побачив в очах її непереборну злість. Ніби вона бажала помсти. В її погляді так і читалося "Ненавиджу!", але за який гріх? Адже він урятував її. Він уже приготувався захищатися. А вовчиця, закинувши голову, завила і пішла. Люди настільки жалюгідні й потворні, огидно їм у їхні очі дивитися.

Коли Меліса повернулася до печер, її зустріли інші вовки.

- Ну що? - зробив крок уперед чорний вовк зі шрамом на оці.

- Вони пішли, - кинула Меліса - Готуйтеся, сьогодні ввечері потрібно обрати ватажка.

Увечері всі перевертні зібралися на центральній галявині. У її центрі запалили багаття, а по обидва його боки стали два молодих вовки: сірий - Кай і чорний - Ейвел. Обидва вони були синами попереднього ватажка і гідними претендентами. На оці чорного вовка красувався шрам, доказ того, що він до останнього намагався врятувати батька. Сірий трохи припадав на одну палу після того кровопролитного бою. Перед кандидатами стояли решта перевертнів. Щоб обрати ватажка, потрібно було підійти до одного з вовків. Почалося голосування. Спочатку більшість голосували за Кая, знаючи його великодушність і милосердя.

Трохи згодом кількість зрівнялася. І все ж врешті-решт, Ейвел переміг.

Минуло ще кілька днів після раптової зустрічі з Джоно і голосуванням. Відтоді Мелісу не полишала постійна недовіра і розчарування в людях. З бою змогли повернутися ще кілька вовків. Але, на жаль, повернулися найсильніші. Решта загинули в бою з жителями Стоун-Вілладж. Але навіть найсильніші отримали дуже важкі поранення. Вони в'янули з кожним днем. Їх могла врятувати тільки одна рослина - білий чебрець, що росло біля села. Усі боялися йти туди й благали Мелісу, адже тільки вона зможе дістати його. Через жалість до своїх друзів і побратимів Меліса погодилася. І пішла.

Дійшовши до потрібного місця, вона почала зривати дрібне листя з білими краями. І раптом вона почула голос за спиною.

- Куди шлях тримаєте?

Вона обернулася і побачила того хлопця, який врятував її.

- Чого вам?

- Я хотів просто дізнатися, звідки ви. - знизав той плечима.

- Зараз у мене немає постійного дому...

Хлопець був безмежно здивований. Але навіть справа була не в цьому, він відчув, як його потягнуло до неї. Його так і манило до її темного волосся, до бурштинових очей і непохитного характеру. Він уже не знав, що говорити їй. Було таке відчуття, що вона раз і назавжди розчарувалася в людях і сама була не рада, що людина. Раптом він помітив, що дівчина зібралася йти, і швидко назвав своє ім'я.

- Я Джоно. Живу на краю села Стоун-Вілладж. Знаєте, якщо вам знадобиться допомога або захочете виговоритися, то я готовий вас вислухати. Тільки не шукайте краплю підступу в моїх словах, прошу.