48

РУСЛАН

Після розмови з Самойловичем залишився не надто хороший осадок. В середині щось неприємно кололо під ребрами.

«Ха-ха! Невже це совість?» — промайнула невесела думка, що змусила посміхнутися.

Насправді, мені дуже прикро, що я приховую від Саші правду про батька. Хоча і розумію, що усьому свій час, проте, моментами, коли мені доводиться якось ухилятися від відповідей, відчуваю себе останньою паскудною.

 З такими роздумами я приїхав до багатоквартирного будинку. Взагалі, я думав, що залишуся у штаб квартирі з хлопцями, щоб ретельно підготувати план. Але так, як у нас відбій, то чим чорт не жартує, можна спробувати відпочити.

Підіймався я на третій поверх надто довго, будучи зануреним у власні думки. Та все ж клацання ключа змусило мене сконцентрувати увагу. 
В квартирі було дуже тихо. Можливо, Саша втомилася і спить. Тихо знявши з себе речі, я направився прямо у ванну кімнату. Потрібно було змити з себе минулі дні.

Коли струмені води потекли по тілу, накотилася втома. Хотілося, якнайшвидше закінчити з водними процедурами, піти до Саші в кімнату і в заснути притискаючи її до себе. Так і планувалося. Але…

Виходячи з ванни, на ходу замотуючись в полотенце, відчув, що з гостьової розливався запах свіжо звареної кави. 

Як виявилося Саша не спала. Дівчина сиділа у кріслі в чорному банному халаті і попивала каву. Піддаючись нестримному, бажанню, тихо підійшов до неї з-заду і нахилився, щоб сказати:

— Чи не здається, що для кави надто пізно? — ледь вичавив з себе фразу і зарився обличчям в її волосся, спускаючись до вуха, а потім шиї. Саша просто приголомшливо пахла. Це неможливо описати словами, але хочеться просто прижатися і ось так дихати, дихати, дихати. До нескінченності. Добами.

— Для кави ніколи не буває пізно. — Десь пролунало на краю моєї свідомості.

— І як же ти тоді, скажи мені на милість, збираєшся спати. — все ще кудись у волосся, поблизу вуха промовив я.

Раптом, Саша повернула голову, опиняючись в небезпечній близькості, і оглянувши мій «образ», посміхнулася.

— А ми збираємося спати?

Що я там говорив про сон? Нагла брехня, втому як рукою зняло. 
Фраза «Неначе з ланцюга зірвалися» ідеально описує все, що відбувалося далі. 
Ми не дійшли до кімнати. Можливо, якби було більше одягу…а так. 
Ми кохалися стоячи, спираючись на крісло. Це було дико, по звірячому, без ласк і ніжностей. Я впивався зубами в її ніжну шкіру, і хоча намагався контролювати, та певно там все одно залишаться немаленькі сліди. Саша ж нігтями впивалася в шкіряний диван, залишаючи помітні борозди. Коли все досягло кінця ми обоє звалилися на крісло. Кохана зручно влаштувалася на мені і ми так лежали аж поки не віддихалися.

— Я тобі вже казав наскільки сильно тебе кохаю?

— Мммм…Ну можна було б нагадати, а то я не дуже добре памʼятаю

— Ах не дуже добре значить…

— Можливо, Руслане Сергійовичу, ви не дуже акцентували увагу на цьому?

— А можливо, у когось памʼять дівоча, Олександро?

— Памʼять може і дівоча, а от витримка по краще вашої буде.

— Це на що ви натякаєте, Панянко?

— Ні! Що ви! Я усе розумію. Вік кінець-кінцем, все таки вже не молодий.

— Ось так ви заговорили, ну-ну... 

Легко піднявши Сашу, я встав на ноги і попрямував до спальні.

Цього разу все було інакше. Я розтягував задоволення як можна довше, а Саша знемагала підімною, вже хникаючи від бажання. 

— Рус…Руслане!

— Що ми там говорили про витримку?

У відповідь — тиша. Горда..ззараза.

— Благаю…

— Що, що?

— Припини! 
Ну раз, пані просять…і я припинив. Взагалі усе припинив. Оооо, це роздратування потрібно було бачити.

— Що ти робиш?!

— Ну ти ж сказала припинити. Я лише виконав твоє бажання.

— Поверни руки на місце!!

— То хто тепер буде мені про витримку говорити? — Лукаво, з посмішкою запитав я.

— Добре-добре, визнаю, я була не права. Тільки будь-ласка, покінчи з цим.

— Можливо витримку я з тобою і втрачаю, проте, чого-чого, а за тридцять сім років терпіння я навчився. — промовив я і виконав її бажання. 
Ми горіли у цьому божевіллі, раз за разом згоряючи до тла. Та коли усе закінчилося, наші безвольні тіла, обезсилено попадали на ліжка, тримаючись максимальної близькості один до одного.

Ми були виснажені, але безмежно щасливі.

                                              ***

ОЛЕКСАНДРА 

Я прокинулася досить рано. За вікном ще було темно, а я вже не могла в лежати. Годинник вказував на пʼяту ранку. Зазвичай, в будній день, будучи в Італії, я так і прокидалася. Тому задумавши, поробити деякі свої справи і сніданок, в тому числі, я зробила спробу встати з ліжка, проте вона не увінчалася успіхом, бо хтось надто міцно мене тримав! Я намагалася відчепити від себе руки, та у відповідь мені невдоволено пробурчали:

— Сашкааа, ні світ, ні зоря, полеж ще трішки.

— Не можу, любий. У мене купа справ.

— Ну які справи? Ми ж тільки вчора приїхали..

— Душ, сніданок, перевірка багажу, звітування Сесіль!

— Ну так, Сесіль, так. Якщо що, там мені всі внутрощі виймуть.

— Ну от і чудово! — Доки, чоловік ще не встиг отямитися, я швиденько поцілувала його в щоку і вислизнула з обіймів.

Робила я водні процедури на швидкоруч, адже мені в голову прийшла ідея по смажити сирники. Це було перше приготовлене мною блюдо, яке скуштував Руслан.Тому, завʼязавши на голові щось по типу пучка, я натягнула на себе широку футболку, ну і звичайно, шкарпетки, щоб ноги не мерзли. 
На кухні, я завжди відчувала себе як удома. Навіть не дивлячись на те, що сирники я вже дууже давно не робила, руки все памʼятали до найменших деталей. Не пройшло і пʼятнадцяти хвилин, як пишні «красунчики» смажилися на пательні.

— Мммм, ти безжальна жінка, знаєш це? — почулося з-за спини і чиїсь пустотливі руки поповзли по моєму тілу. 

— Авжеж знаю, тому тримайте свої кінцівки в пристойних місцях. — Дала я йому по пальцях деревʼяною лопаткою, а він ще й сміявся, але руки чинно склав на моєму животі.