47

РУСЛАН

Ми прибули додому. 

Кожен з нас був по своєму виснажений. Хоча хлопці і поспали декілька годин, але це не дуже допомогло. Потрібен був повноцінний відпочинок, але ми усі розуміли, що все тільки почалося і зараз точно не час розслаблятися. Тому я завіз Сашу на стару квартиру Кирила — це було єдине, умовно безпечне місце, де я міг її залишити, звичайно, не без нагляду, а сам поїхав назад до команди на штаб квартиру. 
Всі були в повній бойовій готовності. Яструб одразу відзвітував позицію щодо технічного рівня. Частина хлопців перебирали обмундирування, інші щось обговорювали з Самойловичем. Виявилося, вони складали певні стратегії розвитку подій.
Спочатку, я досить скептично віднісся до цих планів, аж поки не заглянув в них. Все було чітко продумано до деталей і найменших відхилень. Були враховані навіть незначні моменти, що повʼязані з певними особистими нахилами Осадчука. І ось це мене вже напружило. Адже щоб прорахувати такі деталі, потрібно дуже добре знати людину, а ніхто з хлопців не були наближеними до Удава. Тоді зʼявляється інше логічне питання:

— Що вас повʼязує? 

Той, кому було адресовано це запитання прекрасно розумів, що я маю на увазі. На подив, Дмитро не став ухилятися від відповіді.

— Ми разом починали нашу карʼєру військовослужбовців. Разом служили, але потім…наші шляхи розійшлися. Тому я його знаю, як свої пʼять пальців.

Це було здивування. Сильне. Ніколи б не міг подумати, що ці двоє могли дружити. Проте, згадуючи певні дії Дмитра, можна провести певні паралелі схожості в їх поведінці.

— Удав любить гратися перед тим, як нанести удар. І  більш ніж впевнений, що уся ця історія з тінями, підпільними іграми і усім іншим — це не більше аніж фарс. Він хоче сам зі всім покінчити, на своїй території, по своїм правилам. І поки що все йде по його плану. Він очікує удару, очікує, що ви будете чинити спротив, ба більше, він навіть дасть себе перемогти, аби в момент вашого «спʼяніння» завдати поразки.

— І що ти пропонуєш? 
— Чекати. Чекати, щоб дізнатися, що він хоче і зіграти в його гру.

— Свідомо підставитися під удар?

— Саме так. В будь-якому разі ми загнані в куток і щоб ми не обрали — все одно гратимемо за його правилами. То навіщо підставляти під обух свою голову, якщо можна піти більш простішим шляхом? 

З якою б неприязню я не відносився до Дмитра, проте його слова мали сенс. Нам всім варто притушити свій запал і просто зачекати. 
Обговоривши ще кілька важливих деталей, я дав хлопцям зелене світло і кожен з них відправився відпочивати. Тепер в головній гостьовій залишилися тільки ми двоє: я і Самойлович.
Він сидів у кріслі і пив міцний односолодовий віскі, попередньо запропонувавши мені, та я відмовився.

— Коли ти збираєшся розповісти їй? — Я навіть не встиг відслідкувати сказане.

— Не знаю. 
Чоловік зробив один великий ковток, одним махом допивши усе до кінця, навіть не скривившись. 
— Вона все одно дізнається. Саша вже щось відчуває, пройде не так багато часу і все викриється. 
— Нехай так.

— Невже ти так боїшся? Невже після стількох років не зміг набратися мужності? — Кожного разу, як я згадую про його «феєричне» батьківство в середині починає клокотати злість.

А на обличчі чоловіка, тим часом, зʼявилася їдка усмішка. 
— Згадай, нашу першу зустріч, коли ти дізнався, як насправді помер Микита. Що ти тоді зробив? — Дмитро замовчав, даючи мені подумати. Але йому не потрібна була моя відповідь: він знав, що через почуття провини я віддалився від неї. І лише страх за її життя змусив мене залишатися наглядачем. — А ще, я дуже сумніваюсь, що за ці пʼять років ти не знав про місцезнаходження Саші. Чи не так? Ти заключив договір з Осадчуком. А він свої обіцянки завжди виконував. Його «нюхачі» розкидані по усьому світу, впевнений, вони її знайшли ще у перші пів року. І ти знав про це. Тож дай тепер відповідь, чому ти не повернувся до неї?

Щось в середині мене похитнулося, але я все-таки вичавив з себе.

— Я хотів, щоб вона була щаслива. І в той же час розумів, що зі мною цього не буде.

Збоку почувся хмик. 
— Це все що я хотів почути.

З одного боку, тепер я розумів, що відчуває Дмитро, але в середині мене щось протестувало. 

— Але я був не правий. Я сам вирішив, що для неї буде так краще. Але краще не було. Ми втратили пʼять років, бо кожен з нас рятував одне одного від самих себе. Звучить абсурдно, але так воно і є. І сьогодні, коли вона зі сльозами на очах казала мені наскільки боїться втратити «нас», наскільки вона щаслива, коли ми разом, я зрозумів, яку помилку вчинив. І ти її повторюєш, ти не залишаєш їй вибору. А Саша, як ніхто інша заслуговує на правду.

Я відчував, що мої слова зачепили за живе і згодом це підтвердилося.

— Вона померла через мене. Моя Аня… Матір Саші. Наші стосунки були не ідеальними. Точніше, я був далеким від ідеалу. Молодий гарячий, наповнений максималізму хлопець, що мріяв змінити світ. І вона стала моєю опорою. Аня знала про всі наші вилазки з Удавом, вона нас підтримувала, хоча і жахливо нервувала через те, що я постійно був під прицілом. Все змінилося, коли вона завагітніла. Ми не планували дитину, але були щасливі, дізнавшись про цю новину. Саме тоді я зрозумів, що варто тормозити. Тепер я був відповідальним не тільки за себе, а й за свою сімʼю. За маленьке життя, що стало для мене цілим світом. І тоді ми з Анею вирішили, що я повністю покінчу зі своїми справами. Але…— Усмішка, яка не на мить не покидала його обличчя стала ще більш гіркою. — Тоді я ще не розумів, що усе так просто не буває. Мене втягували зі справи у справу, кормлячи обіцянками, що це буде «востаннє». Аня всю вагітність нервувала і коли їй повідомили, що мене серйозно поранили, вона тоді була на восьмому місяці, в неї почалися передчасні пологи. Вони були важкими, я з простріляною грудною клітиною приїхав до лікарні, коли все майже закінчилось. Дружина втратила багато крові, а Саша лежала під апаратом штучного дихання. Цього мені Аня пробачити не могла. Як тільки вона прийшла до тями, то повідомила мені, що хоче розлучення. Я благав її та вона залишалася неприступною. Тоді я вирішив дати нам час, зняв їм окрему квартиру. Приїздив лише, щоб побути з дочкою. Сашка була невгамовною, тому я підміняв Аню, щоб хоч якось давати їй відпочити. І так майже рік. Я нарешті зміг розібратися з роботою. Обірвав усі звʼязки зі своїм минулим і подався в поліцію. Все змінила хвороба Сані. Вона підхопила вірус через який, часто скакала температур. Лікарі сказали просто слідкувати, а дружина вже з ніг падала від безсилля. Тому, коли я кинувся з роботи після її дзвінку, то застав не надто добру картину. Ніч була складною. А зранку я вирішив ще раз поговорити з Анною. Я знову просив вибачення, обіцяв що змінився, що все буде інакше. Це було щиро і Аня це бачила, тому вона погодилася. І це коштувало їй життя…