46

Прощання з Даміаном та Сес проходило надзвичайно швидко, але це ані трохи не полегшувало важкості на серці. Ці двоє стали для мене найближчими людьми за останні пʼять років. Не дивлячись на трохи «заморожений» стан Сесіль, тремтячі руки видавали її переживання. А Даміан… Він хотів відправитися з нами. Якби не хитке положення ситуації після смерті батька, він би нікого не послухав і полетів би з нами. Обіймаючи мене на прощання він прошепотів: «L'aereo rimarrà in aeroporto per tutto il tempo necessario. Se la situazione diventa senza speranza, non ritardare, vai all'aereo e sarai riportato indietro». Це значило, що літак залишиться в аеропорту стільки, скільки буде потрібно і в разі чого, я зможу повернутися назад в Італію. Але ми обоє розуміли, що я цього не зроблю. Саме тому наші обійми були, ніби утиски лещат.

Цього разу все інакше. Все відчувається інакше. 

На другому кінці літака сидять хлопці. Більша частина з них спали по прямому приказу «Кепа», тільки Святослава не вдалося вкласти. Чим тільки не грозив Руслан, але навіть обіцянка «розбити довбаний ноут» не подіяла. В результаті Рус махнув рукою.

Так дивно…через півтори години літак піде на посадку, поруч сидить коханий і тримає за руку. Хай як багато труднощів попереду та мене вже нічого не лякає, бо він поруч. Так дивовижно і страшно водночас… Здається в одній його руці моє життя і тільки одна лиш думка про те, що її не буде викликає панічний страх. 

На мить я стиснула долоню трішки сильніше, ніби чіпляючись, та цього було достатньо, щоб Руслан, який мирно спав сполошився. 
— Щось сталося?

Мені стало ніяково, що я розбудила його.

— Ні..нічого. Все добре. — Я не хотіла завантажувати Руса своїми думками. Зараз не час навантажувати його балачками. Тому я зробила вигляд, що нічого не сталося і розвернулася до ілюмінатора.

— Сашо…— він хотів, щоб я подивилася, але я не могла. — Олександро.

Так і не дочекавшись моєї уваги, чоловік вирішив діяти по своєму: рукою він взяв моє підборіддя і повернув до себе. Побачене його збило з пантелику, так само як і мене. В моїх очах виблискували сльози. Я і сама не могла пояснити чому, але емоції просто поглинали з середини.

Погляд Руслана, буквально запитував. Я бачила, що він переживав, тому зробивши глибокий вдих, сказала:

— Я боюся. Боюся втратити ось це. — Я підняла наші зчеплені руки в гору. — Минулого разу все було не так. Я знала, що захищаю тебе і це розуміння перекривало абсолютно всі інші почуття. А зараз…Ми не так давно знайшли одне одного, пройшло так мало часу..А я…Я…ти мені потрібен, як повітря…Якщо щось.. — Нерви не витримували і говорячи, я просто захлиналася.

— Чшшш.. Сашо, подивися на мене. Я не можу пообіцяти, що все буде добре. Але я докладу усіх своїх зусиль, аби ось це — вказав він на наші руки — зберегти. Чуєш мене? Занадто довго ми були «для когось», щоб здатися. 

Я вірила Руслану. Усім серцем і душею. Хай навіть розуміла, що статися може будь-що, але ми зробимо усе, щоб справитися.

Ми дивилися одне на одного, не відриваючи погляду. 
Доля секунди і відстань між нами щезає. 
В цьому поцілунку не було, а ні ніжності, а ні тепла. Це був чистий вогонь, що поглинав усі емоції, відчуття, навіть повітря. Скільки тривало це божевілля…не знаю, але Руслан вчасно зупинив це неподобство, доки воно не переросло в щось більш непристойне.

Не дивлячись на мої сподівання, що нашу маленьку прелюдію ніхто не помітив, все ж один свідок був. Я цей погляд відчула потилицею. За нами, на іншому кінці літака сидів Дмитро. Історію про те, як його вже вкотре намагалися прикінчити, тільки тепер це були люди Даміана, я випущу. Руслан більш спокійно відреагував на появу «незваного гостя». Мені навіть здалося, він знав, що Самойлович прибув в Мілан. Але згодом зрозуміла, що мої здогадки не виправдалися. Проте, реакція Руслана все одно мене непокоїла. Вже надто він був лояльним до Дмитра.

Зараз чоловік сидів і невідривно спостерігав за нами. Цей погляд був абсолютно нечитабельним, але було видно, що в його голові відбувалися якісь дуже сильні мислительні процеси.

Розвернувшись обличчям до Руслана, не довго думаючи, тихо запитала:

— Тобі не здається це дивним? 

— Що саме?

— Поведінка Самойловича.

На мить Рус відвів погляд, ніби роздумуючи, що мені сказати. Він щось знав, але не наважувався мені сказати.

— Мені складно пояснити дії цієї людини, але в нього є своя певна логіка, якої нам не дано зрозуміти. Можливо ми все дізнаємося, треба лише почекати.

Це була брехня. Точніше напівправда. Рус щось недоговорював. 
Нехай так. Можливо це повʼязано зі справою і мені поки не варто в цьому копатися. Але я точно це так просто не залишу. Коли усе закінчиться, я вимагатиму відповіді.