45

Як тільки ми приїхали в Мілан, одразу постало питання про поїздку додому. Це було обгрунтовано тим, що прибути потрібно було до того, як Осадчука повідомлять про все. Даміан запропонував приватний літак, що доправить нас в Україну, тому мені в швидкому темпі потрібно було поїхати до себе на квартиру, щоб зібрати усі необхідні речі. Разом зі мною поїхала Сесіль, а хлопці залишилися в офісі для підготовки.

Дорога пройшла у цілковитому мовчанні. Кожна з нас думала про своє, дивлячись у вікна. Квартира зустріла нас загрозливою тишою. Що було дивно, адже вдома був Хеппі. Він би точно подав голос. Але, якщо враховуючи ранок, то це мурло могло десь спати в шафі у вороху речей. Не змовляючись, ми з Сесілією розділилися: я пішла у спальню, а Сес попрямувала на кухню. Вона не гірше мене знала де і що лежить. Власне, коли я переїхала, саме вона все тут розкладала, доки я була в розваленому стані.

Все що я встигла зробити - це відкрити валізу. Майже одразу мене відволік гуркіт, що долинав з коридору, а ще більше мене злякав звук перезарядки пістолету. Я очікувала всякого, але картина, що відкрилася на кухні була більш ніж шокуючою: за барною стійкою стояв Самойлович і спостерігав, склавши руки на грудях,  за Сесілією, яка впевнено направляла на нього дуло зарядженого пістолета. І де тільки вона його ховала?

— Сес..Сес, спокійно! Я його знаю! — заспокоювала  я жінку, проте вона мене ніби не чула і не опускала зброї.

— Я не люблю повторювати свої запитання. Хто ви, і що тут забули? — холодно, на ламаному англійському звернулася до чоловіка.

— Сашо, нам потрібно поговорити. — ігноруючи Сесілію сказав Дмитро.

— Сесіль це Дмитро Самойлович, поліцейський, який нам допомагав зі справою п'ять років тому.

— Той поліцейський, що зрадив вас, а потім шантажем змусив тебе покинути країну?

— Так, це він..Але зараз він хоче допомогти. Опусти пістолет будь-ласка, так буде легше всім. — Я спокійно взяла її за руку і забрала пістолет. 

— До ваших послуг, леді! — Дмитро іронічно зобразив поклон.

— Сеньйори. — Сесілія знову прискіпливо оглянула приміщення і спитала — Де кіт?

— Здається, спить на балконі після ситного обіду.

— Я сходжу за ним. — сказала жінка і залишила нас наодинці.

Коли двері за нею зачинилися в кімнаті повисла тиша.

— Що ви тут робите, Дмитре?

— Мене більше цікавить, що ти тут робиш…Проте, це питання не до тебе, а до того, хто тебе залишив без захисту.

— Я можу знову Сес позвати.

— Оооо, перший раз я стримався, а от за другим…не знаю, певно помру від сміху.

— Дарма.

Наш «обмін любʼязностями» закінчився так само раптово, як і почався. І хоча обличчя чоловіка залишалося без емоційним, але навіть на відстані було добре видно, як напружилися його мʼязи.

— Ти зараз збираєш речі, садиш кота в переноску і летиш в Америку. Білети вже куплені, жити будеш у Вашингтоні.

— О як…— Склала я руки на грудях, дублюючи його позу. — Можливо ще щось?

— Так. Все треба робити швидко. Часу обмаль.

— Вже біжу, аж пʼяти світяться! 
— Не грайся зі мною.

— Та ким ви себе уявили? Ви що дійсно думаєте, що цього разу, я як овечка послідую будь-яким вашим указкам? Приземліться трішки. Минулого разу я виконала умови, щоб захистити друзів і коханого. Цього разу, ви не маєте ніякого впливу.

— Впевнена?

— Абсолютно.

— Як ти думає, хто натякнув Руслану про шпигуна? Хто розповів про тіней?

— Дуже дякую за допомогу. Хоча  я і не знаю для чого ви це зробили та мені абсолютно байдуже на ваші ігри. 

— Мої ігри? Отямся, дівчинко, це не гра, а реальність! Реальність, в якій кожен сам за себе. І якщо в тебе вистачить мізків, ти втечеш світ за очі, а я, так вже і бути, подивлюсь на твої виблискуючі пʼяти.

— О, повірте, я дуже добре розумію цю реальність. А от що з неї дійсно вибивається, так це ви. Поясніть же, дурному дівчиську, яку мету ви переслідуєте і до чого тут я?!

— Зараз на це немає часу.

— В такому разі, говорити немає про що. —
Чоловік, вже бува хотів щось сказати, проте, не встиг, коли з-за спини почулося

— Алексо, у нас не так багато часу, щоб витрачати  його на безглузді балачки, йди збирай речі, а я закінчу тут. 
Сес, ніби пливучи зайшла на кухню, тримаючи на руках Хеппі, який залюбки приймав всі її ласки . 
Розставивши пріоритет, я вирішила йти збиратися, хоча було страшнувато залишати цю парочку наодинці.

***

ТИМ ЧАСОМ, НА КУХНІ…

Від запалу, що жеврів в середині жінки, не залишилось і сліду. Зараз вона була спокійна немов холодне безкрає море. 

Дмитро, тим часом, ледь стримувався від жорстких необдуманих дій. Він тонув у своєму безсиллі.

Коли їхні очі зустрілися, це був перетин нестримного вогню і льодяної води.

Аж ось, густу мов патока, тишу розрізали тихі слова:

— Скільки намагань…скільки страху за ту, хто, по суті, є чужою людиною. Зовсім не схоже на дії досвідченого поліцейського. — Темний погляд чоловіка, на мить, здалося, став непроглядною імлою. — В неї ваші очі. Тільки у її очах на глибині плескається холодна ртуть, а у вас за лягла непроглядна пітьма. Проте, не впізнати цей впертий погляд з-під лоба, цю незламну поставу, що хилиться вперед, ніби готується до бою, цей твердий саркастичний тон…неможливо. 

Чоловік мовчки розвернувся до барної стійки і вчепився за неї руками, похиливши голову.

— Допоможи мені — сказав він тихо. — Допоможи мені її витягнути.

Жінка останній раз почухала кота за вухом, посадила його на стілець і почала складати документи, що лежали у шафі.

— Ні. Навіть якби я могла. Алекса вже не маленька дівчинка. Вона сама вправі вирішувати свою долю. Навіть якщо..

На мить тіло Сесіль здригнулося і папери от-от випадуть з рук.

— Навіть якщо що? — пролунало зовсім близько з-за спини і документи підхопили інші руки.

Мить, і Сес вже майже точно копіювала ту позу в якій ще декілька секунд тому стояв Дмитро.

— Навіть якщо це приведе до її гибелі.