44

ОЛЕКСАНДРА

Я бачила все, що відбувалося в тому жахливому підвалі.

Світло з'явилося приблизно за десять хвилин, після того, як Руслан, Макс і Ільяс пішли. Свят швидко відновив зв'язок з усіма камерами і я спостерігала за подіями, а Святослав періодично скеровував дії хлопців. З одного боку покою не давало хвилювання за коханого. Єдине, що заспокоювало  це залізна впевненість команди у своїх діях. І водночас те, що відбувалося з Дамом і Сесілією... Це такий біль. Я знаю як це — відчувати провину за смерть близької людини. Але вбивство власного брата... Скільки б болю він їй не спричинив, як би Сес не була на нього ображена, вона любила його більше за життя. В італійській мафії сім'я на першому місці. Це доноситься кожному з дитинства, тому зазвичай, рідним прощалися навіть найстрашніші гріхи. І вистреливши в брата, вона, певною мірою, підписала смертний вирок собі.

Я навіть поривалася побігти туди, щоб завадити тому божевіллю, але мене зупинив Свят холодним: "Ти тільки заважатимеш. Вони мають закінчити почате" хлопець кивнув на екран, в якому відображалися хлопці, на чолі з Русом. План був досить простим: у вентиляцію впустити паралітичний газ, що не залежав від якихось там фільтрів, після, витягнути об'єкти й так званий код "Темрява". Звичайно, мені ніхто не пояснив, що значить той код, проте, дуже насторожилася, коли після сказаних слів камери відключились. 

— Не нервуй. Це "планове" відключення. Вони з хвилини на хвилину будуть тут — заспокоював мене Свят.

— А що, як щось станеться?

— Ми все одно на зв'язку. — Вказав він на вухо з датчиком.

— Мг...тобто, це планове відключення для мене. Щоб бува, зайвого не побачила — стверджувала я.

І знову у відповідь тиша. Хоча вона мені і не була потрібна — все було зрозуміло.

Як і казав Святослав, хлопці, зʼявилися буквально з кілька хвилин. Руслан і Макс тягнули під руки Дама, а Ільяс ніс Сесіль. Як тільки їх поклали на диван, я одразу кинулася перевіряти друзів на наявність серйозних ушкоджень, а команда знову зникла, щоб згодом повернутися з непритомними членами команди.

— З ними все гаразд. Прокинуться за пів години — заспокоїв мене Рус.

— А ті кого ви залишили в підвалі? Що з ними робити? Вони ж теж отямляться за пів години. — Всі дружно проігнорували мої запитання. Щобільше, удали, наче його взагалі не звучало. Власне, раз ніхто не кидається усувати проблему, значить її вже немає.

— Мм…окей. Тобто, гору трупів ми залишимо у підвалі?

— Завтра, там вже нічого не буде. 

Більше питань я не задавала. 

Доки я намагалася хоч трохи відтерти Сес вологими серветками від застиглої крові, до мене долітали розмови хлопців.

— Він зовсім страх втратив?! Знюхався з мафіозі...

— Удав не став би клювати на таку відкриту приманку.

— Ти сам бачив. Там було мінімум три групи тіней. Це не диверсанти, вони виконували конкретний наказ, а його міг віддати лише Осадчук.

— Його можна звинувачувати у чому завгодно, але точно не в ідіотизмі. Він не гірше за нас знає, що довіряти мафіозі — все одно, що пхати голову в пащу голодній акулі та очікувати, що вона її не зімкне. Є два варіанти: або тіні мали б здати старшого Де Росі, після того, як той вбʼє сина, тоді б це був ідеальний цап-відбувайло, або ж наша поява була спланована й Осадчук хотів за допомогою нас, прибрати всіх невигідних разом.

— Або ж це були два дієві безпрограшні плани. Але...тіні, навіщо йому потрібно було їх знищувати?

— Риторичне питання. Дуже велика рушійна сила, яку важко контролювати. В будь-якому разі, дізнаємося все, як повернемося.

— Ти ж розумієш, що наше повернення не сприйматимуть за перемогу. Нас спробують прибрати, ще до того, як ми вийдемо з аеропорту. 

— Саме тому, ми знищимо їх раніше, аніж вони нас.

Далі я втратила всякий інтерес до розмови, бо Сесіль почала ворушитися, а потім сильно закашлялася. Десь збоку мені подали пляшку з водою, яку я вхопила, навіть не глянувши й одразу подала жінці, що вже прийшла в себе.

— Даміан.. — хрипко промовила Сес, після ковтка.

— З ним все добре. Він ще без свідомості, але скоро прокинеться. Як ти себе почуваєш? Щось болить?

Вона рівніше сіла і поправивши волосся, подивилася на свої, вже чисті, руки.

— Мені потрібно в душ — лише відповіла вона.

— Ванна кімната зліва по коридору. Можливо тобі допомогти?

Сесілія спокійно встала і впевненим кроком направилася вперед.

— Ні, дякую.

— Добре, тоді чисті рушники там лежать в шафі складені, тож... я тобі поки приготую одяг.

Жінка вдячно кивнула і пішла. Тільки зараз я зрозуміла, що в кімнаті панує абсолютна тиша, а за нашою розмовою спостерігало четверо шокованих пар очей.

— Що? Щось не так? — запитала.

— Нічого, в принципі — відповів Рус.

— Ну хіба, що Сесілія прокинулася набагато раніше, ніж закінчилася дія газу, доза якої розрахована на чоловіка, чого ніколи не було за всю нашу практику. Ну і вона ходить...коли зазвичай, після такого треба мінімум пів доби, щоб відновити концентрацію. — Іронічно підкреслив Свят.

— Це Сесілія. — Цим було все сказано.

* * *

Я чекала біля дверей ванної кімнати близько години, прислуховуючись до будь-яких звуків, хвилюючись, щоб раптом нічого не сталося, але лунав лише шум води, що падала на кахель. Згодом двері відчинилися і Сесіль вийшла. Вона проігнорувала мене з речами й одразу попрямувала в кімнату. Коли я зайшла, жінка вже сиділа на ліжку, упершись спиною в стіну.

— Ти теж це відчувала, коли він помер? Теж відчувала цю порожнечу? — запитала вона, пильно дивлячись мені в очі.

Підійшовши до ліжка, я поклала речі на тумбу і сіла поряд, в таку ж позу.

— Коли помер Нік, горе, здавалося, заполонило нутро, а біль неможливо було вгамувати. Але Кирил. — На декілька секунд я замовкла, аби перевести подих, а потім продовжила. — Коли куля пробила його грудну клітину, коли його кров орошила мої руки, коли серце зупинилося в мені просто щось вмерло. Це було набагато страшніше, аніж біль.