43

СЕСІЛЬ

В приміщенні було занадто світло для моїх очей, що тільки звикли до темряви, але цей силует я впізнала б, певно, навіть якби була сліпою.

Десь поряд волокли Даміана. Він до останнього захищав мене, але проти такої кількості людей не вистояв би ніхто. Я ще ніколи не бачила таких вправних бійців. Вони так швидко і безшумно рухалися. Мені навіть складно сказати, чи люди це. Вони скоріше схожі на…тіней?

— Брат. Що це за вистава, я не можу зрозуміти?

Так, помилитися я не могла. 
— Сестро, радий тебе бачити.

— Не можу сказати того ж. Що тут відбувається? — Я хотіла була зробити крок вперед, та відчула, що мене міцно взяли за руку. — Накажи своєму псу, щоб відпустив мене. Він робить мені боляче. — Це був безвідмовний аргумент.

Десь здалеку, махнули рукою і силует за мною просто зник. По іншому я не можу пояснити таке швидке переміщення. Розтерши запʼястя, я знову подивилася на брата.

— Не змушуй мене повторювати, Лореццо! — Я дозволяла собі за багато. В принципі, так було завжди. Ніколи й нікому не дозволяли таких вольностей, як мені. Не дарма ж Лореццо мене виховував.
— Тебе це не стосується, Сесіль. — Мʼяко, але непохитно відповів брат. — Це наша з сином справа. Прийшов час поговорити нам. Приведіть його до тями! — Звелів він і Даміану щось почали вводити в шию.

— Ще й як стосується! Наразі, я стою тут, бо ти наказав своїм людям по варварськи вирвати нас з апартаментів посеред ночі.

— Вибач. Тебе не мали чіпати, але Дам наробив шуму.

Збоку почулися легкі стогони Даміана, що почав приходити в себе. Трохи приставши з підлоги він оглянувся по колу і його погляд зупинився на братові.

— Батьку…

— Прокинувся, виродок. — прозвучало ніби плювок.

— І я тебе теж радий бачити, татку. — Дам піднявся, відмовившись від моєї допомоги й вже тихо сказав мені — Тобі нічого не заподіяли?

— Зі мною все добре. 
— Заберіть її. — Наказав Лореццо і той самий головоріз відтягнув мене кудись у бік. 
Тепер мені відкрилася куди ширша картина.

 Багато людей. Занадто багато. Руслан не справиться. Тим часом посеред кімнати один навпроти одного стояли Лореццо і Дам, немов гепарди, що от-от кинуться один на одного. 
— Що це за вистава, батьку?

На обличчі брата зʼявилася посмішка. Посмішка, яку я дуже добре знала, бо після неї не виживали. Посмішка, від якої моє тіло пробило струмом.
Він убʼє його. Він убʼє свого сина. Мого сина!

— Я одного не розумію. Я тобі дав усе: безбідне життя, дозволив управляти величезною імперією. Але тобі все одно не сиділося на місці й ти вирішив благополучно все розвалити.

— «Величезну імперію» це ти говориш про те шмаття, що дісталося мені пʼять років тому? — Іронічно запитав Дам. 
— Ти вирішив, що зможеш змістити усіх, що звʼяжешся з лягавими й прибереш усе до своїх рук. Ти зганьбив мене. Ти зганьбив усіх нас. — Спокійно продовжив брат, а моє серце забилося немов птах у клітці.
— Зганьбив? По моєму, ви й без мене прекрасно з цим справлялися. А я лиш забираю те, що по праву моє. Моя компанія, яку я сам створив. Сектор D — ось що вам належить. І я вам його любʼязно залишаю. Робіть з ним, що ваша душа забажає. 
— Тебе ніколи не мало бути на місці голови! Як би не той довбаний договір, ти б ніколи не зайняв моє місце!

— О, то тепер я винен у твоїх проступках! Оригінально. 
Вони про щось продовжували сперечатися, а мою увагу привернуло одне слово.
Договір

 В голові раз по раз почали миготіти спогади минулого. 

«— У Каморри не залишиться іншого варіанту. Лореццо під тиском банд буде змушений згодом залишити свій трон і тоді я його приберу» — згадала я слова Матео. Тоді батько мого вбитого коханого  був твердо налаштований помститися за смерть сина. Він би не відмовився від помсти, якщо тільки…Якщо тільки йому не була запропонована краща пропозиція.

Від здогадки, що наробив мій брат всередині все зледеніло. 
— Ти обміняв його життя на своє… Ти, чорт візьми, віддав на поталу вовкам свого тоді тринадцятирічного сина! Око за око, чи не так Лореццо? — Шоковано промовила я.
— Це був договір на роки. Тоді я не збирався віддавати йому свого сина. 

— А зараз?

— А зараз, він сам  змушує мене зробити це! — Лореццо рваними рухами дістав з кишені пальта пістолет.

Моє тіло почало шалено трусити, а на очах виступили сльози. Я маю зробити хоч щось, аби захистити Даміана.
— Хто ти? Куди ти подів мого брата, що захищав мене від монстрів, які ховалися під ліжком? — Спробувала я достукатися до його совісті. — Де мій брат, який ясно усміхався, навіть, коли в домі була буря? — Мене ніхто не тримав, тому я повільно робила крок за кроком, доки не зупинилась навпроти того, кого так любила і люблю. 

— Я все ще твій старший брат, люба Еріко. — Його рука торкнулася мого обличчя, щоб стерти сльози, а  я стою навпроти, дивлюся йому у вічі й не бачу, нічого не бачу… 

Поволі, я притулилася до нього, як колись у дитинстві

— Що з нами стало брате? Що з нами стало… — Тихо прошепотіла я і коли мої руки зійшлися за дужою спиною Лореццо, прозвучав гучний постріл.

• Навколо нас панував хаос: приміщення заповнювалося щільним солодкуватим димом, чорні силуети метушилися в пошуках виходу, а я сиділа на холодній підлозі поряд з братом. Під його тілом розтікалася вʼязка тепла кров, в якій я, вже здавалося, потонула. Моя рука, що міцно тримала його пістолет заслабла і зброя важко впала на бетонну підлогу. Повільно, неначе у ві сні, я простягнула руку до обличчя Лора, щоб прибрати пасма, що кумедно стирчали в різні сторони й падали прямо на обличчя. В дитинстві, та і в дорослому віці це до жаху бісило брата, тому він завжди фіксував волосся тонною гелю. Повітря ставало дедалі більш затхлим, тіло було таким важким, а бетонна підлога вже не здавалася такою твердою. Опустившись поряд з братом, я нарешті поглянула в його блакитні світлі очі. Ті очі, в яких я бачила безкраї літні небеса. Нам завжди казали, що саме очі видають рідність, що вони у нас одні на двох…То коли ж в них зʼявилося ось це гостре скло? Коли ми втратили одне-одного, брате…