32

***

Це була тиха і спокійна ніч. Навіть небо всипане тисячами зірок, здавалося, світилося тією темнотою. І серед того тьмяного світла виднівся чорний силует.

Піт лився градом під цупким водонепроникним костюмом. Все тіло було натягнуте, мов пружина, а кожен мʼяз бринів від напруги. Проте, руки все одно продовжували робити, здавалося б, давно забуті рухи: очима шукаю цеглину, що виступає, чіпляюся за неї кінчиками пальців, напружую прес і підтягую тіло вище, допомагаючи собі ногами.

Залишалося ще якихось двадцять сантиметрів до потрібного мені підвіконня, як нога зісковзує з цеглини. Все що мене зараз утримує від вільного падіння з десятого поверху — це рука, яка все ще тримається за виступ. Піт, здавалося, вже заливав очі, от-от і я зірвуся. Що ж…або так, або точно здохну. На різкому видиху повністю підтягую тіло, опираючись на цеглину, роблю відштовх ногою і в стрибку хапаюся рукою за підвіконня.

Від кількості адреналіну в крові, серце почало відбивати шалений ритм. Проте, на обличчі виступила легка посмішка. А приємне все-таки це відчуття своєї сили. Хоч боляче, і до усрачки страшно, проте ось це відчуття після…

Відкривши вікно, проліз в середину кабінету й одразу одягнув пристрій нічного бачення. Хороша штучка…вловлює ультрафіолет та будь-які випромінювання. Треба буде подякувати Яру..

Безшумно стрибнувши на підлогу, почав оглядати кабінет. 

«Хм» — хмикнув я про себе. Пройшло понад двадцять років, а у твоїх пристрастях майже нічого не змінилося, Удаве. 
Чорний оксамит і червоне дерево завжди було якоюсь манічкою мого давнього друга. Дивно, що тут немає ніяких наручників і батогів, враховуючи його сексуальні вподобання. Але зараз не про це. 
Треба шукати щось, що напряму повʼязане зі справою хлопців.

Ще раз прискіпливо оглянувши кабінет, мій погляд зачепився за одну маленьку деталь: стакан з віски на каміні. Дуже дивна деталь в інтерʼєрі, адже Віталій не пʼє, це по-перше, а по-друге, він перфекціоніст до мозку кісток, і така деталь, як стакан з алкоголем на відкритій поверхні його б просто бісила.

Тому спокійно підійшовши до каміна, я подивився на місце, де стояла склянка і ще раз підтвердив свої підозри: вона була, ніби впаяна в бетон. Обережно торкнувшись до неї, покрутив навколо осі декілька разів і… магія, десь в стіні прозвучало клацання, і камін відʼїхав в сторону.                                        

Ось це цікава картинка…

РУСЛАН

Я сидів за столом в кабінет, розглядаючи всі документи й плани, що стосувалися нашого завдання. Вже дві з половиною доби без сну, я риюся в цих паперах і намагаюся знайти бодай щось, що може допомогти. Останнім часом мене переслідує відчуття, що рішення прямо перед носом, а я його в упор не помічаю.

Вчора Свят повідомив, що Тигрів накрили. Полягла більша частина команди. Ця новина стала для мене шоковою. Вони були моїми друзями, побратимами, деякі з них були моїми стажистами ще на початку їх шляху. І я не міг зрозуміти, як одна з найкращих команд могла так попастися? Складалося стійке враження, що їх хтось здав. 
Голова гуділа, перед очима пливло. Відкинувшись на крісло, я знову почав аналізувати все від самого початку. 
Ця «сімейна справа» функціонує більш як тридцять років. Її започаткував ще дід Даміана, Лука, разом з сином і через декілька років він помер при загадкових обставинах. Перша помітка, дізнатися як помер старший Де Росі. Після цього керувати компанією взявся Лореццо і в нього все чудово виходило, рівно до появи Сесіль. Далі була зрада, банкрутство і по суті, боргове рабство більше, ніж на сім років. Далі темна завіса. Точніше, все більш ніж прозаїчно: за спиною батька встав Даміан, він фактично і витягнув компанію з прірви. Саме тому на ці часи просто не звертали уваги, проте нічого не можна випускати з виду.

Піднявшись з крісла, я вийшов в коридор, щоб взяти каву, але, на диво, каво автомат вже був зайнятий. 
— Свят, ти якого чорта тут робиш?

— Хочу купити собі каву.

— О другій ночі?

— Кеп, сумніваюсь, що ти прийшов сюди для іншої цілі. До речі, Рус, тобі б теж поспати не завадило. Мрець і те живіше тебе виглядає.

— Хто б казав. Взагалі, добре, що я тебе зустрів. — Я замовив собі подвійний еспресо і продовжив. — Мені потрібно, щоб ти нарив інфу про смерть засновника «Каморраіндастріал»
— Окей-с… — Він задумливо зробив ковток кави й пішов в кабінет.

— Тільки не зараз дурне! Іди поспи! — Та друг мене вже не чув, коли він поринає в завдання, навколо хоч війна, а йому буде по боку. Фанатик, що сказати. Хоча в принципі я не краще. Та і взагалі вся наша команда. — Хах, зібрав зграйку фанатиків-приколістів, — хмикнув про себе.
Раптом, пролунав дзвінок мобільного телефону.

На дисплеї висвітився невідомий номер. 

— Слухаю.

— Руслан, зараз я буду говорити, а ти слухаєш і мовчиш. Весь твій офіс нашпигований камерами, зараз я тебе бачу по одній з них. Ти стоїш в коридорі, біля кавомашини. Не оглядайся. — Я не міг зрозуміти хто зі мною говорить, голос був викривлений до невпізнаваності. — За тобою послали тіней. Але це не скасовує того факту, що тебе здає хтось зі своїх. Ця справа наскрізь прогнила, аж до вищих, як їхніх, так і наших. Будь обережний і тримай Саню по далі від цього всього. Ти через неї втрачаєш контроль і підставляєшся. Якщо з нею щось станеться повбиваю всіх, — це були останні  слова мого співрозмовника. І здається, тепер я знаю хто це був. 

Самойлович.

Тільки він називав Сашу так. 

Поклавши телефон в кишеню, я спокійно вийшов на вулицю, щоб провітрити голову. 

Що ми маємо… За нами слідкують тіні, елітний спецпідрозділ слідаків. Я знаю роботу цих хлопців, адже в мене в команді працює один з них. І він не міг не помітити своїх.

Марк…це ж не можеш бути ти…

Та мені ще дещо не давало спокою. « Ця справа наскрізь прогнила, аж до вищих, як їхніх, так і наших». Наших. Самойлович не з тих, хто розкидується словами не подумавши. Він якось повʼязаний з офісом?