28

***
ДАМІАН

Коли я зайшов в середину будинку, мене одразу ж опалили пронизливим засуджуючим поглядом. Завалившись на диван, навпроти Сесіль я так само вступився в неї поглядом

— Кажи вже, Сес, а то ти зараз в мені дірку пропалиш своїм поглядом.

— Саша пішла в кімнату, сказавши що втомилася.

— І?

— Що ти їй сказав?

— Нічого такого, що могло б її образити. 
— Ти нечема, Даміане! Хіба можна так безцеремонно лізти в особисте? Хіба так я тебе вчила?

Ці слова різанули по живому, нагадуючи про минуле.

— Сес, ти ж сама чула, Алексу ця ситуація не бентежить. Не роби трагедії там, де її немає.

— Це для тебе там трагедії немає. Але я ще памʼятаю, як пʼять років тому до мене приїхав живий мертвець. Саме такою вона була.

— Вона мені розповіла, що сталося з її подругою.

Сесілія, тільки пирхнула у відповідь.

— З подругою? Дам, ти далеко не все знаєш. У Алекс дуже важке минуле, занадто важке. Певно, будь на її місці хтось інший, то збожеволів би. Вона втратила майже всіх, кого любила, Даме. Майже всіх. А тих хто залишився — покинула, щоб вберегти.

Алекса…Алекса…хто ж ти така? Певно, Сес щось побачила на моєму обличчі, бо в слідуючу мить вона промовила льодяним тоном.

— НАВІТЬ НЕ ДУМАЙ. 

— Я ще і не встиг цього зробити.

— Не лізь у її минуле! А надто, не смій копати! Бо якщо Лорецо дізнається…

— Що? Що буде, якщо він дізнається?

Вона мовчала, мовчала, проте на її обличчі можна було зрозуміти набагато більше, аніж зі слів. Це був страх, невимовний, спотворений жах. Вона боялася, чогось так сильно, що ладна була благати мене залишатися в стороні.

— Я так люблю тебе, Даміане. Памʼятаю, як вперше взяла тебе на руки…Тоді мій світ зосередився в твоїх маленьких чорних очах. І хоча я сама тоді ще була дитиною, та в тей момент зрозуміла, що ненавиджу весь світ тільки через те, що він може спричинити тобі біль.

Її очі здавалися океаном на дні якого, плещеться тьма болю. Здається ще мить і з нього рине солона вода. А слова…Вони набатом звучали в моїй голові.

— І так само я зненавиділа себе, коли пішла в ту ніч, залишивши тебе один на один з братом. — По її обличчю покотилися доріжки сліз, так само як і тієї ночі. Перед моїми очима постала картина пʼятнадцятирічної давності.

«Я тільки но прийшов додому після тренувань. Завжди коли я приходив, мене зустрічала Сесіль, з  вечерею. Зазвичай це була свіжоспечена, тепла випічка. Найбільше я обожнював круасани з шоколадом або ванільним кремом і какао. Та в тей день все було не так. Дім був абсолютно порожній і в ньому царила якась загрозлива тиша. Скинувши з себе одяг, я пішов в кімнату, щоб зробити домашнє завдання, яке мав виконати ще минулого тижня, але постійно забував про нього.

Раптом, сидячи в кімнаті, я почув як гримають вхідні двері. Певно, це прийшла Сес-подумав я і спустився на перший поверх. Це дійсно була вона. 

— Даме, ти вже в дома? Не очікувала тебе так рано.

— Сес, вже девʼята вечора.

Вона судомно почала шукати очима годинник і коли подивилася на нього, на її обличчі зʼявився дивний вираз обличчя.

— Вибач, я геть запрацювалася. Навіть вечерю тобі не приготувала..АЛЕ, є й хороша новина, ще залишився штрудель. 

— Я не хочу їсти. Сесіль, щось сталося? — Мене бентежила її дивна поведінка.

— Все добре, хлопчику мій. — Вона підійшла до мене і обійняла поцілувавши в чоло. Її голос, як і тіло, мілко тремтів. — Даме…— Вона відірвалася від мене і пристально подивилася мені в очі. — Мені потрібно на деякий час поїхати…

— Куди? — Я навіть не зрозумів спочатку, про що вона говорить. 

Сесіль відвела очі і сказала кудись в пустоту дому.

— В…Америку. Я там буду певний час працювати.

— Але ж ти працювала тут.— Я не хотів розуміти що відбувається. — І я тут. — Пильно подивився в її очі, та вона всеодно уникала мого погляду.

— Я знаю, хлопчику мій, знаю… Але я маю їхати, в мене немає виходу. — Сес нарешті подивилася мені в очі і в них я побачив щось таке, що мене розізлило.

— Тебе хтось образив? Ти тільки скажи, я його знайду і він пожаліє, що на світ народився. — Вона всміхнулася і погладила мене по обличчю.

— Мій хоробрий… Ні, ніхто мене не образив. Просто так сталося…я маю їхати. 
— Коли ти приїдеш? 
— Я не знаю… Насправді не знаю. Але ти завжди можеш мені писати і дзвонити.

— Я хочу поїхати з тобою. Поїдемо разом! —
Смуток торкнувся її губ, що скривилися і перевернутій усмішці.

— Тобі не можна зі мною, адже ти маєш бути з татом. 
— Але ж…але ж…Я хочу бути з тобо! — З силою викрикнув я.

— Розумієш, іноді в житті стається те, що ти не можеш змінити, з чим ти не можеш впоратися, тому залишається лише зробити те, чого ти не хочеш, але потрібно. Залишся з татом, будь поруч з ним. Ти чудовий син, ти потрібен йому.

Вона востаннє поцілувала моє чоло, після, розвернулася і пішла до дверей.

— Мамо…— Несамовито вирвалося з мене.

Вона лиш трохи повернула голову і промовила.

— Я люблю тебе, синку.— Сказала вона крізь сльози. Далі був лиш хлопок дверей і суцільна порожнеча.»

— Ти не маєш вибачатися за це… Я знаю що тоді відбулося і…

— Ні, маю. Я маю тобі сказати. Не було ні єдиного дня, коли б я не думала про тебе, коли б не краяла себе за цей паскудний вчинок. Я поступила, як справжня егоїстка. Дозволила ненависті і страху зламати себе, а потім ганебно втекла, лишаючи тебе поряд з братом. 
— Сесіль…— Я встав зі свого дивану і сів поряд, обіймаючи їі. — Не плач, чуєш? Не треба. Пробач собі, відпусти ту ситуацію і просто забудь. Я пробачив, давно пробачив. І ти вибач себе.

—Синку…