26

Цей ранок був не такий як інші. Я прокинулася з щасливою посмішкою на вустах і бажанням творити неймовірне. Від цих відчуттів перехоплювало подих і виступали сльози радості на очах. Здавалося, ніби я ожила.

Я ще ніжилась в теплому ліжчеку, як відчула, що по мені щось топчеться.

— Хеппі, я звичайно все розумію, але ти вже не маленький періжечок! — А кіт і не думав відступати. Він ще трохи промʼяв мій прес і розлігся на мені, поклавши голову на груди. — Всі ви чоловіки однакові! Але ти улюблений. — Поцілувала це мурло в прохолодний носик і взявши його на руки попленталася на кухню.

А задача виявилася не такою вже й простою, бо пупс важив, на секундочку, 12 кілограмів. Це при тому, що зазвичай вага Мейн-Кунів не перевищує 8-10.

—Комусь пора на дієту, кицику!

—Маааау..мр..— Запротестував кіт і всівся біля своєї миски, очікуючи на свою порцію.

— Ну добре-добре, зараз знайдемо тобі щось смачненьке.

Насипавши Хеппі його улюблену рибну консерву, я пішла у ванну, щоб привести себе в порядок. 
Проходячи повз велике дзеркало, що висіло над раковино, мимоволі задивилася на своє відображення. Воно було не таким як завжди.

Мої очі…вони інші. Не знаю, я не можу пояснити, вони ніби палали, ніби жадали чогось. 
Я збиралася на роботу, мов шалена, пританцьовуючи і наспівувала під ніс різні вигадані мелодії. 

Я їхала на своєму Домінанті через все місто, вирішивши не скорочувати шлях. Навкруги буяло життя: люди тільки но розходяться по роботах, хтось пʼє запашну каву на терасах, а хтось вже відкриває свої крамниці, розпочинаючи робочий день. 
Дивно, та відволікаючись на оточуючий пейзаж я не помітила, як за мною слідував чорний Порше. І все б нічого, та він всюди слідував за мною, куди б я не їхала. Коли я зупинилася на парковці, недалеко біля студії Сесіль, автомобіль теж зупинився. З-за дверей я помітила чорняву макітру і широкі плечі. Даміан. Безсумнівно, це був він.

— З поверненням Алексо. — Сказав він, коли я направилася до нього.

— Ти за мною слідкуєш? Чи знову скажеш, що мимо проїжджав?

— Я ніколи не брехав тобі. Я дійсно чекав коли ти поїдеш до Сес.

— Навіщо? Знову хочеш мені влаштувати допит, чи може до стінки прижати? Минулого ж разу не вийшло, бо з нами була Сесіль!

— Я хотів вибачитися. Тоді я був в дуже підвішеному стані через те, що хтось насмілився заподіяти шкоду моїй близькій людині і зірвався на тебе. Мені дуже прикро, що я себе так повів. — В його словах було стільки жалю і щирості, що мені стало ніяково за свою грубість.

— Я тебе почула, Даміане. Всім було тоді важко і страшно після того, що сталося. Це все, що ти хотів сказати?

— Я хотів би залагодити свою провину і запросити тебе на вечерю.

— Даміане я.. — Першою про що я хотіла сказати, була відмова. Та вчасно згадавши про свою задачу, зупинила себе. — Згодна. 

На обличчі чоловіка відобразився подив. Певно, він думав, що йому знадобиться не одна спроба, щоб вмовити мене на зустріч.

— Тоді, сьогодні, о 19.30 я тебе заберу з роботи?

— Ти і мій розклад знаєш?

— Є трохи. — Посміхнувся він. Ця посмішка явно означала, що знав він далеко не «трохи». 
Я швидко покинула парковку, тоді як Дам залишився стояти на місці. Його погляд я ще довго відчувала своєю потилициєю. 
Зайшовши в хол студії, уважно подивилася на місце де відбувся вибух. Зараз про цей інцидент нагадував лиш новий колір стін і двері. 
Тряхнувши головою, ніби намагаючись викинути дурні думки, я впевнено направилася до кабінету Сес і різко відкрила двері.

Картина, що я побачила до чортиків налякала мене. Біля великого дубового стелажу, де стояли ноти була Сесіль. Вона лежала на підлозі з мертвено-блідим кольором шкіри, не подаючи ознак життя. Підбігши до жінки, почала обмацувати її шию шукаючи пульс. Слава Богу вона була жива, але те, що лежала без свідомості мене дуже напружує. 

На столі лежав телефон Сес і молячись, я почала шукати в ньому номер Даміана. Маю надію, що він ще стоїть на парковці, інакше на швидку ми будемо чекати занадто довго. Знайшовши потрібний номер, я стала чекати доки Дам підійме слухавку і, о Чудо, це сталося майже одразу.

— Слухаю. — Прозвучав серйозний, ніби зосереджений голос.

— Даміан, це Алекса. Надіюсь ти ще на парковці, Сесіль втратила свідомість. 

— Зараз буду.— Без зайвих слів промовив він.

Чоловік відключився і буквально через хвилину вже увірвався в кабінет, підхопив Сесіль і ми пішли назад до машини. Він обережно поклав її на заді сидіння, туди ж сіла і я.

— Що сталося? — Спитав Даміан вже в дорозі.

— Не знаю. Я відкрила двері і побачила, що вона лежить без свідомості на підлозі.

Він кивнув, так нічого не сказавши. Не дивлячись на його камʼяний вираз обличчя, було видно, як він нервує.

Ми дісталися лікарні за рекордно швидкий час. Всередині нас вже чекав вишколений медперсонал, який забрав Сесіль. Нам з Даміаном сказали лиш чекати. 
Чесно кажучи, я ще ніколи не бачила його такого..такого..навіть не знаю, як описати. Певно, слово вразливий підходить найбільше.

— Все буде добре, Сес сильна, вона справиться з цим. — Сказавши це, я поклала йому на плече руку, намагаючись якось заспокоїти. Зараз переді мною стояв не противник, а стурбований чоловік, який потребував підтримки.

— Нічого не буде добре… Вже не буде.— Якось приречено сказав він.

— Чому ти так думаєш Дам?

— Це все я винен…Чорт.. — Раптом він розвернувся і зі всієї сили вгрів кулаком в стіну. Так сильно, що на ній зʼявилася вмʼятина.

Я таке вже бачила колись. Це було безсилля, зле загнане безсилля. Медсестра щось почала кричати, та наспіх сказавши їй, що я все владнаю, потягнула Дама на вулицю. Декілька хвилин ми просто стояли мовчки, дихаючи свіжим повітрям, як раптом чоловік промовив.

— Ти була права.

— В чому саме?

— Перед відʼїздом, тоді, в квартиріʼ ти сказала, що доки мене не було все було добре. 
— Послухай…  в той момент я була занадто зла і не контролювала ні емоції, ні слова.